ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №85

Світ  складніший, ніж на шаховій дошці. Ні, я не про бліци, таски і гамбіти…  Я проти того, що світ чорно-білий. Тому що він різний… Відтінки (не лише сірого ) кожен вибирає собі сам.

 Як це відбувається?  В океані хаосу й невизначеності кожному потрібен якийсь рятувальний пліт, якась  система координат, аби можна було спиратися хоч на щось у загальному хаосі. Інша річ, що система координат у некерованому хаосі зачасту радикальна, бо рятуючись від невизначеності,    люди  будують її дуже жорстко, просто й максимально категорично. Щоб не було більше ніяких контекстів і півтонів - від них забагато тривоги, від них забагато неясності, втоми. Психіка втомилася зносити розгубленість і хаос. Хочеться, аби все просто — це чорне, це біле, ми добрі, вони погані. Я добрий, зі мною такого не трапиться, вони погані, так їм і треба. «Чорно-білими ідеями» можна пояснити дуже багато чого — голодомори, голокости, війни, грабунки, все що завгодно. Я вже говорив, і ще раз повторюся: узагальнення – це прийом зла. Зло завжди відходить від конкретики до узагальнень і починає апелювати до моралі загальної, а не особистісної… Узагальнення – перший прийом маніпуляції.

Дуже важливо пам’ятати, що тільки припинивши обзивати один одного чорно-білими ярликами й побачивши в кожному людину, яка бореться зі внутрішнім жахом, ми зможемо почути один одного. Тільки переставши шукати точне визначення «правого добра» й «неправого зла», ми зможемо побачити, що ми люди, кожен зі своєю історією і причиною знаходитися на тому чи іншому місці. І вже звичайно треба пам’ятати, що будь-які конфлікти закінчаться, а ми залишимося.


Повернутися
22.09.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...