«ПІДВІШЕНИЙ» ЛІТАК

У Тернополі вирішують долю чи не останнього радянського пам’ятного знака

Поки в столиці, відповідно до квітневого закону про декомунізацію, лише збираються ліквідувати понад сотню пам’ятників і пам’ятних знаків, у Тернополі, пише «Українамолода», в цій справі вже планують поставити жирну крапку. Леніна тут знесли ще на початку 90-х, iз танками, гарматами і таким іншим теж давно «розправилися». А не так давно було знято і передано на зберігання в музейні фонди барельєф на честь 40-річчя приєднання західноукраїнських земель до СРСР, що чомусь на диво довго затримався на фасаді головного корпусу Медичного університету. Тож із радянського пам’ятного спадку в обласному центрі залишився лише скромний меморіал загиблим у Другій світовій воїнам, на який навряд чи в когось рука піднялася б, та ще літак на бетонній «стрілі»-основі біля входу до парку Національного відродження.

Доля цього непоказного літачка, який, утім, давно є однією зі своєрідних візиток міста через специфічно красиве місце розташування, вирішується вже майже чверть століття. Цей монумент із МІГ-17 встановили наприкінці 1972-го на честь льотчиків, які воювали у боях за Тернопіль. А на початку 90-х демократична Тернопільська міськрада прийняла рішення демонтувати його, і не зробили цього лише через технологічну складність необхідних робіт. Відтак упродовж усіх років української незалежності навколо пам’ятного знака переламано вже купу списів. Були й експертні комісії, і засідання громадських рад, і обговорення на сесіях, однак переважна більшість пересічних жителів міста завжди ставала на захист «свого» літака — це засвідчували результати різноманітних опитувань. От і останнє таке, проведене однією з найпопулярніших місцевих газет на своєму інтернет-сайті, показало, що майже 75 відсотків його учасників висловилися за те, щоб той літачок «відремонтувати і залишити, бо всі його сприймають як частину міста». Тим часом ремонт такий уже просто необхідний, бо залізна машина над людськими головами під час сильного вітру хитається і становить небезпеку. Однак грошей на це міська влада не може знайти роками. Тож хоч нині у міськраді символом «радянщини» літак уже наче й не схильні вважати, проте демонтувати його таки хочуть, уже начебто винятково через технічний стан. Так що пам’ятний знак залишається «підвішеним» і в прямому, і в переносному значеннях цього слова.


Повернутися
13.10.2015
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...