УКРАЇНЦІ ЇЗДЯТЬ НА МАШИНАХ-ПЕНСІОНЕРАХ

СЕРЕДНІЙ ВІК АВТІВОК – 18-21,5 РОКУ. СТАРШІ «ЗАЛІЗНІ КОНІ» ЛИШЕ НА КУБІ…

 В Україні знову заговорили про введення обов’язкового техогляду, який скасували у 2011-му. (З 1 січня цього року обов’язковий техогляд запровадили в ЄС, а Україна зобов’язалась зробити це з 1 січня 2017 року. Однак в уряді подумують про те, чи не повернути обов’язковий техогляд уже з 1 січня 2016 року). Якщо техогляд повернуть, та ще й проводитимуть за європейськими нормами, то частина машин просто не зможуть його пройти. А все тому, пише «Високий замок», що автопарк українців страшенно застарів. За словами голови Всеукраїнської асоціації автоімпортерів та дилерів Олега Назаренка, середній вік автомобіля в Україні — 21,5 року. На старіших авто їздять лише на Кубі.

Зважаючи на те, яке “дрантя” їздить по наших дорогах, запровадження в Україні екологічного податку (а це ще одна європейська норма), залишить без коліс тисячі автовласників. Адже що старше авто, то більший екоподаток доведеться платити. (Уже навіть є підготовлений законопроект, щоправда, ще навіть не поданий до парламенту, адже у владі розуміють — така норма обурить пенсіонерів, які є найактивнішими виборцями). За даними Мінекології, в Україні налічується понад 2,5 мільйона автомобілів, які мають понад 20 років.

У Європі екоподаток змушує людей замінювати старі авто на новіші. Старі з ЄС вивозять — переважно в Україну, де продають їх у кілька разів дорожче, ніж вони коштували в Європі. Українці не звикли так часто купувати нові авто. Для тих, у кого мама не на заробітках і хто не має багатого татка, придбання авто — особлива подія в житті, як, наприклад, одруження. Тому машину, як і жінку, середньостатистичний українець міняє не часто. А для декого це взагалі одна любов на все життя. Особливо це стосується панства старого виховання, яке одружувалось і купувало машини ще за радянських часів.

“Я збирав гроші на машину, як тільки прийшов з армії. Але тоді купити машину так просто не можна було. Треба було стати на чергу, принести довідку з роботи. Можна було ще виграти талон у лотерею, але мені не щастило. На черзі стояв десь три роки. А потім мені машину “зробив” начальник, у якого я тоді працював водієм. Так я купив “копійку” в одного військового (військовим тоді легше було купити машину). То був 86-й рік. “Ласточка” ще досі на ходу,— розповідає шістдесятирічний Богдан Ільків. – Не уявляю, як би я її продав, адже стільки років разом. У 90-ті машина рятувала від скрути. Ввечері після роботи “таксував”. То була якась копійка, бо зарплати по кілька місяців не платили. А скільки тонн картоплі перевезла з дачі — навіть не знаю. І не тільки собі, а й всім сусідам. Задню “сідушку” знімали і запаковували то все мішками. Як були молоді, вибирались сім’ями на озеро, то в неї вісім чоловік можна було напакувати. Тепер більше їздимо електричкою, бо бензин дорогий. А “ласточка” має добрий апетит. Недавно заправив машину, лишив на ніч коло під’їзду. Зранку сідаю за кермо, а бак майже порожній — вночі хтось злив бензин. Там же нема такого захисту, як на нових машинах. Зате я сам собі автосервіс — знаю кожен гвинтик і сам її можу підермонтувати”.

На старенькій тридцятирічній “Волзі” їздить і Степан Матвіїв. “Машина мені дісталась у спадок від старшого брата. Він її купив десь у середині дев’яностих. Їжджу на ній вже років дев’ять і не нарікаю, – каже Степан Матвіїв. – Вся сім’я її дуже любить, називаємо її “Вольга”, як часом кажуть на Ольгу. “Вольга” в нас роботяща. Якщо постійно їздить, то працює прекрасно. А як лишити її і довго не заводити, починає капризувати. Так, не економічна, та й страховка на таку стару машину коштує дорожче. Але надійна. Особливо це відчутно взимку, коли іномарки то не можуть на морозі завестись, то буксують. Вона ж ще ні разу не підвела. У мого друга “Ланос”. Торік застряг у снігу. Знайшлись два мужики, які випхали. Приїхав додому, дивитьcя, а на капоті лишились відбитки їхніх долонь. Хіба то метал? То фольга. Колись робили на совість. В моїй ще досі здорове “залізо”. Маю багато знайомих, які досі їздять на таких старих машинах. Щоправда, “начинка” там всередині уже сучасна, хіба що коробка лишилась “рідна”.

Як не дивно, але автомобілі, які мають по тридцять і більше років, досі користуються попитом. На автосайтах пропонують і дітища радянського автопрому (скажімо, “Жигулі” 1972-75 року випуску можна купити за 6-30 тисяч гривень), і стареньких “німців” родом з вісімдесятих (“Форд” 87-го року народження можна купити за 43 тисячі грн.). Купують такі машини переважно на село. Знайти фірмана з кіньми у селі стає все важче, а завезти-привезти урожай чимось треба, тож такі “бульбовози” незамінні у господарці. Деякі господарі до стареньких “Запорожців” і “Москвичів” навіть дочіпляють спеціальні плуги і орють поле.

“На кожен товар є свій покупець. Середній вік автомобіля, який продають на ринку, приблизно 10 років. Звичайно, є й молодші, а є й значно старіші, – каже технічний директор авторинку “Кривчиці” Андрій Гладун. – Часом люди думають, що стару машину, яка має купу років, неможливо продати за нормальні гроші. Але все залежить від того, у якому вона стані. Скажімо, середня ціна “Жигулів” у нормальному стані десь тисяча доларів, та якщо машина добре відреставрована, то ціна буде вдвічі вища. Нерідко за моделями, яким більше тридцяти років, полюють колекціонери ретро-автомобілів”.

 18 років. Такий середній вік авто в Україні, за даними Мінекології. Це трохи менше, ніж за підрахунками ВААІД, але все одно значно більше, ніж навіть у Росії. Там середній вік авто 12,9 року. У ЄС середній вік авто 8,4 року, у США — дев’ять.


Повернутися
23.09.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...