Тим, хто пройшли крізь час…

22 травня на околиці Монастириськ (Березівка)  біля символічного хреста, на місці героїчної загибелі трьох вояків УПА в 1947 році у нерівному бою з більшовицьким червоним гарнізоном – Мирослава Круподри (псевдо Тарас), Василя Галюка (Грім) з села Бариша і Катерини Гуцуляк (Уляна) з села Губин Бучацького району,  відбувся захід, приурочений вшануванню пам’яті українських Героїв.  В шану за загиблими запалили лампадки і поклали живі квіти до символічної могили. Ведучили заходу були Марія Розумна, Василь Могильницький і Оксана Дзяйло.

Панахиду відправили і освятили могилу отці  Монастириських -  УГКЦ Воздиження і животворного Хреста отець Володимир Шуляр, УАПЦ Пресвятої Богородиці отець Олександр Даньків і Дубенківської УГКЦ Пресвятої Богородиці о. Ігор Віхастий.

По закінченні відправи, вище за хрестом, сурмачі заграли «Ой у лузі червона калина». Молодь з прапорами вишикувалася навколо могили у вигляді тризуба, а в цей час учні Монастирської ЗОШ І-ІІІ ступенів  поклали гірлянди Слави до хреста.  

Перед зібранням виступили голови - районної державної адміністрації Марія Павлік, голова районної ради Володимир Данилюк та мобілізований до лав ЗСУ монастириський міський голова Андрій Старух, який прибув у триденну відпустку з тренувального табору.

Мистецьку частину церемонії забезпечили учасники художньої самодіяльності району – чоловічий квартет із Ковалівки , який виконав повстанські пісні -  «Там на горі, на Макіївці», «Йшли ми до бою», «Йшли селом партизани». «У темному лісі» під гітару співав Василь Вдовин із Горішньої Слобідки, соліст районного палацу культури Володимир Панчишин -  «Машингвери-штурмгевери» та «А я живий». Дует у складі Любові Малярської і Тетяни Курило заспівав  «Мамо, не плач», юна  солістка із Велеснева  Наталя Торконяк - пісню «Марія», лемківський хор «Яворина» - «Пливе кача по Тисині».  Елементи бойового гопака показало молоде покоління «Малих гайдамаків». Присягу на вірність Україні виголосили старшокласники.

На останньому слові чотового «Україна понад усе!»  ведучі та всі присутні заспівали  гімн України.
Повернутися
28.05.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...