ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ ШАНУВАЛЬНИКУ –ВІД… ЛІНИ КОСТЕНКО

– Його звуть Сергій Рабченюк, на Facebook він скромний Ser Sanych… 20 жовтня у цього незвичайного хлопця був день народження. Журнал “Пам’ятки України” писав про нього, тож сьогодні я з великою приємністю вітаю Сергія, засновника ФБ-спільноти “Ліна КОСТЕНКО” (понад 230 тисяч читачів!!!), від імені і редакції, і читачів журналу, – пише на своїй сторінці у facebook шеф-редактор журналу «Пам’ятки України: історія та культура» Анатолій Сєриков. 

    – Маю честь передати сердечні вітання особисто від Ліни Василівни Костенко її щиру подяку Сергієві Рабченюку за послідовну трирічну працю над проектом. І надіслати на Тернопілля коштовний подарунок – книгу поезій “Річка Геракліта” з іменним автографом геніальної української поетеси.

    Сергій разом із волонтерами-адміністраторами створив не просто цікаву групу “Ліна КОСТЕНКО”, а витвір мас-медійного мистецтва. Кожен пост торкає душу. Дякуємо йому за це! І бажаємо, щоб ФБ-спільнота набувала щодень більшої популярності, а пости знаходили відгук у душі кожного з читачів! Самому Сергієві – великого щастя, вагомих успіхів, нових перемог!, – пише Анатолій Суриков.


Повернутися
27.10.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...