У ТЕРНОПОЛІ З'ЯВИЛАСЬ "ВИШИТА" АЛЕЯ

Бульвар Шевченка, що веде до Театрального майдану, нині не впізнати - на ньому квітнуть різноманітні українські орнаменти.

Кілька годин поспіль студенти Галицького коледжу, що вчаться на відділенні дизайну,  «вишивали» так звану "Алею вишиванок", пише topnews.in.ua

Ідея перетворити звичайну вулицю на  патріотичну алею  виникла у керівника Молодіжної міської ради Тернополя Вероніки Дякович та організатора фестивалю вуличного мистецтва "Артервізія" Олександри Стопник.

Задум з`явився спонтанно, зізнається ініціаторка акції Вероніка Дякович, захотілося по-особливому відзначити День вишиванки.

Зображення вишивок в Україні - не новина. Подібне уже створювали в Сумах,  Кам'янці-Подільському.  "Єдине, - зазначає, - усюди активісти малювали вишивку "під ногами" - на бруківці, каналізаційних люках, тож захотілося в Тернополі зробити по-іншому, аби збереглось надовго. Відтак і впали в око так звані стовпці на бульварі Шевченка".

Саме під пильним наглядом активісток допомагають перетворювати місто на краще студенти. Добровільно. Від ранечку трудилися над вишивками, кажуть, на один стовбець йде кілька годин, залежно від складності.

Підбирали орнаменти з огляду на практичність: "Щоб не було дуже громіздке, нескладне у виконанні, адже на нерівному кам'яному покритті це робити далеко не так, як на папері," - розповідає співорганізаторка акції Олександра Стопник. Намагалися також відобразити усе різноманіття української вишивки.

Планувалось реалізувати акцію "Алея вишиванок" власне до Дня вишиванки. Однак природа цьому завадила, підкинувши неприємні сюрпризи. Відтак Вероніка та Олександра розпочали працювати ще в четвер, підготувавши покриття до майбутньої вишивки.

Міська рада ж, діляться організатори пані Вероніка та Олександра, допомогла лише  дозволом на проведення акції. Долучилася ж фірма "Арс-кераміка", надавши на благодійні основі барвники та фасадну фарбу.  Покриття, сподіваються протримається не один місяць.


Повернутися
24.05.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...