ІВАН МАРЧУК: «МОЇХ КАРТИН НЕМА ХІБА ЩО В АНТАРКТИДІ»

Тернополянам пощастило: з 15 квітня в арт-галереї, що на вулиці Сагайдачного, можна відвідати виставку картин нашого земляка, Івана Марчука, художника, який за оцінкою британського часопису «The Daily Telegraph» увійшов до списку ста геніїв сучасності. У доробку майстра більше 5 000 картин. Частину з них – а саме 64 полотна -можна оглянути в рамках виставки «Генотип вольності».

«Така виставка аж зафайна для Тернополя, - з ноткою гіркоти в голосі розповідає художник. -Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр, але вона їх не пестить, і вони або в'януть, або повертаються в землю, або спиваються. Ця країна за все моє життя не зробила для мене нічогісінько ані на копійку.  Мені навіть не дали майстерні протягом всього життя. У мене були мери, у мене були президенти, месії наші на п’ятому поверсі в тісній майстерні, ледве піднімалися туди. І всі обіцяли дати відповідні умови. І ніхто так і не дав… І в таких умовах я мусив бути за бортом, коли 20 років не приймали, не виставляли, не нагороджували, не випускали. Я стратив багато часу, було багато депресій, і все одно мені прийшлося працювати, бо я повинен був себе якось проявити. Я є затятий, а без цього неможливо досягти вершини…

Іван Марчук винайшов власну оригінальну техніку, якій придумав назву «пльонтанізм» (від галицького діалектизму «пльонтати» ‒ плести, переплітати). Вона полягає у балансуванні на межі рукотворного і технологічного накладання мазка, й через складність й філігранність виконання практично не підлягає повторенню.

«Я не знаю, що то натхнення, щастя, то люди придумали його. Я просто раб, прикутий до мольберта. То моя карма, то моя доля. І все життя живу по чорному календарі, в мене нема червоного кольору в календарі.  О 7 годині вранці я вже в майстерні, бо там є картини, а в хаті нема нікого..», ‒ розповідає Іван Марчук.

Сьогодні попри визнання, презентації виставок і в столиці, і на батьківщині, художник зізнається, що не може малювати.

-         Зараз ситуація така, що, направду кажучи, працювати не хочеться. Хочеться бачити, є що робити, але не хочеться. Просто настав такий час, що пензлик до рук не лізе. Я брався до роботи, починав одну картину, другу, але ні, опускаються… Я приходжу в студію, сідаю і розмовляю зі своїми картинами. У мене ще їх трошки лишилося. Ще є що посіяти по світу.

До слова, 12 травня геній малярства святкуватиме свій 80-річний ювілей.   Виставка ж його робіт триватиме в Арт-галереї ще близько 20 днів.


Повернутися
17.04.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...