ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №54
Усі ми до чогось звикаємо. Звикаємо до хороших речей, звикаємо до поганих і подекуди навіть до жахливих. І що ж таке оте звикання – великий дар чи велике прокляття? Мабуть, і те, і інше.
Загалом, людина така істота, що може звикнути до будь-чого. Бувало, люди звикали навіть до страшних умов концтабору чи Гулагу. Фактично, звикання до всіляких поганих речей – своєрідна форма психологічного захисту, яка дозволяє людині адаптуватись навіть у найнесприятливіших умовах. Люди важкохворі звикають до постійного болю, люди у постійній небезпеці (солдати на війні) звикають до страху та смерті довкола, лікарі звикають до крові та людських нутрощів, раби звикають до принижень.
А чи звикаємо ми до війни? Адже війна — це війна, війна там, де стріляють. Все інше – це похідні явища. Чи відчуваємо ми війну у рідних містах? На це питання я й досі не можу однозначно відповісти.
Кажуть, що війна починається тоді, коли ми перестаємо запам’ятовувати імена загиблих. Ми просто звикли, що час від часу у місто привозять чергову труну. Ми усі звикли до смерті. Уявляєте? Вона вже не дивує, не вражає. Згадується страшенно банальний, але від того не менш правдивий вислів про смерть одної людини як трагедію і сотень, тисяч як статистику. Війна перетворила кожну смерть у статистику, яка в свою чергу з кожним днем стає все розмитішою.
Статистика вбиває індивідуальність, приховує кожну життєву історію, трагедію, що криється за нею.
В статистиці і криються найбільші жахи війни, які ми ще не раз усвідомимо пізніше. Найсуттєвіший із них – знецінення людського життя.
Ця війна поглинула тисячі людей, які за рідкісними виключеннями (найчастіше — за виокремленням земляків, знайомих) залишаться для нас просто цифрами. І це дійсно страшно. Ми звикли до жертв. У лютому 2014-ого кожен із нас знав Небесну Сотню ледь не поіменно. Нині їх уже батальйони. Тепер жертв рідко показують в топах новин. Згадки про них з’являються лише в новинних стрічках медіа. Сухі цифри — «5 чоловік загинуло», «шестеро людей…», «троє…».
Ми забуваємо, що коли прокидаємося зранку, коли ідемо в магазин по хліб, коли відводимо дітей в садочки та школи, коли їдемо на роботу, в цей час хтось помирає за нас. І за місто, де, здається, війни немає.
Ми повинні їх знати. Дякувати їм, плакати за ними і молити Бога, щоб ніхто з них більше не гинув на цій війні. Не можна дозволити смерті ставати буденністю, а собі дозволити примирятись із втратами.
Бо — дозволю собі не погодитися з Ніцше — те, що не вбиває особисто нас, не робить нас сильнішими. Хіба трохи байдужішими.
← Повернутися