ІЗ ХРАМУ ЗРОБИЛИ ЗЕРНОСХОВИЩЕ... А ІЗ ЗЕРНОСХОВИЩА —ХРАМ!

Храм в Острівці, який руйнувався багато років, знову запрацював — нині у храмі знову збираються віруючі. 

Наприкінці ХІХ століття у селі був збудований римо-католицький костел, який діяв до приходу «визволителів» зі сходу. Згодом комуністи закрили костел і зробили у ньому зерносховище.

У 2009 році відомий уродженець Острівця, нині, на жаль, уже покійний Роман Лубківський — письменник, перекладач, громадський діяч звернувся з ініціативою реконструювати храм і відкрити у ньому греко-католицьку церкву та музей сакрального мистецтва. Пропозицію він висловив священику Віталію Мадарашу, який охоче її підтримав.

- На той час костел був у занедбаному, напівзруйнованому стані. Через побитий дах протікала дощова вода, стіни потріскані та облуплені, обшарпані рами без шиб, понівечена підлога. Попереду був великий об’єм робіт, аби вдихнути нове життя у старе і знищене приміщення, – повідомляють у прес-службі ОДА.

Протягом шести років своєрідним виконробом на об’єкті був старший брат Андрій Цаплап, який влітку цього року відійшов у вічність. Його справу продовжив племінник Романа Лубківського Роман Дубас.

Нещодавно, на храмовий празник в Острівці, храм запрацював знову. Перед УГКЦ святого великомученика Димитрія зібрались жителі Острівця і навколишніх сіл, гості з Теребовлі. На жаль, серед них не було Романа Лубківського, ініціатора реконструкції храму, який не дожив до цієї святкової події кілька тижнів.

Учні місцевої школи тримали у руках синьо-жовті прапорці. Разом із семінаристами прибув архиєпископ, митрополит Тернопільсько-Зборівської єпархії Василій Семенюк, якого жителі села зустріли хлібом-сіллю.


Повернутися
22.11.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...