ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №41

Нещодавно у наближеному до Тернополя райцентрі — Теребовлі — не стало вулиць Кірова та Космодем’янської. Дивно, що вони до цього часу там були. Але ще дивніше, що «за компанію» з ними під «люстрацію» (читай — декомунізацію) потрапили і вулиці Ломоносова та Чехова, а вулицю Пушкіна «під шумок» тихенько зліквідували. Суперечки довкола багатогранного, як стакан, процесу декомунізації — тема майже холіварна.  Отож «ламання списів» не вдалося уникнути і тут.

З одного боку — закиди на тему, що боремося, мовляв, проти «міровой культури» і великі люди належать усьому світу, а не українцям чи росіянам, чи іншій нації. Але невже великий Франко, Стус чи Леся Українка — генії, безперечно, світового масштабу — не заслужили, аби так званий «братній народ» їх іменами назвав вулицю десь хоча б у підмосков’ї?

З іншого боку — не уподібнюймося путіністам. Треба, напевно, ще раз “Палату№6” та “Євгенія Онєгіна” перечитати: цікаво, що там комуністичного? Невже й справді Чехов з Ломоносовим — найзатятіші комуністи і найбільша біда України? Та у нас в депутати до щойно вибраних рад пройшли всі ті, які іще вчора згиналися вчетверо перед ригами і самі у ПР були. А ми декомунізацію з Чеховим чи Пушкіним проводимо... А й справді, що з них вже візьмеш…

Як на мене, закон про декомунізацію запізнився років так на 24. Якби свого часу влада, сама будучи посткомуністичною, не «різала хвоста», так би мовити, по-шматочках, замість того, щоб зробити одночасну хірургічну операцію — ми б зараз не стояли перед всіма тими проблемами, перед якими зараз стоїмо: і війна, і криза, і злидні. Комуністична ідеологія казала, що базисом є матеріальна річ. Виявилось, що права все-таки Біблія: спочатку було Слово. Слава Богу, хоч зараз вже до цього дійшли, хоча й запізніло. Ми повинні повністю позбавитися від всіх ознак того режиму, якому зараз протистоїмо.

Зрештою, вірю, що прийде й такий час, коли у Росії з’являться вулиці Стуса, Франка, Лесі Українки... А в нас залишаться — Чехова, Лермонтова... Бо переможці великодушні.


Повернутися
06.11.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...