ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №40

 Коли українців виганяли з їх правіковічних земель — а таких трагічних сторінок у нашій історії на кілька багатотомників, — вони забрали із собою не золото і коштовності, а вишиванки та книги, по яких учили дітей. Недарма ж у всі часи  завойовники і окупанти в першу чергу палили книги і знищували інтелігенцію — письменників, науковців, вчителів артистів, музикантів... Тих, хто вів за собою народ, і які були сильніші і важливіші за армію і золоту скарбницю захопленої країни.

Народ об’єднує не «цар» і капітал, а те прекрасне, що є в народній культурі, традиціях і ментальності.  Те справжнє і щире, яке сидить глибоко в душі. У душах тих, котрі в найтяжчі часи, під час воєн, терору і голодомору садили квіти. Мережали вишивкою полотно і віршами — маленькі захалявні книжки. Ставили на стіл у завжди відчинених церквах хліб і воду для подорожніх. Рятували книги та ікони, закопуючи їх у землю у своїй святочній кожушині, аби та хоч трошки захистила їх від вологості. Ділили черствий таборовий окраєць хліба на сто душ. 

 В одному Дарвін точно помилявся: виживають не сильніші, а ті, хто допомагає один одному. Ті, хто творять прекрасне, а не ті, хто його нищить.

А знаєте, як нащадки вивезених українців знаходили та впізнавали один одного на безмежних теренах диких мордовій та соловків? Якщо у дворі замість звичних бур’янів росли квіти, — значить, там жили українці.

 Майбутнє за тими, хто має у душі квітку свого народу. Може, її не видно, але вона обов’язково розквітне у свій час.


Повернутися
31.10.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...