РОСІЙСЬКИМ СОЛДАТАМ — ТЮРМА. ЗА НЕБАЖАННЯ ПОМИРАТИ НА ДОНБАСІ

 Російські десантники з військової частини у Майкопі, які втекли з полігона біля Ростова через те, що не хотіли їхати воювати на Донбас, отримали реальні тюремні терміни. Їх засудили за дезертирство. Анатолій Кудрін отримав півроку колонії-поселення, Олександр Євенко, Іван Шевкунов, Олександр Єненко і Павло Тинченко — по одному року.

Восени 2014-го солдатів-контрактників майкопської військової частини   (Північний Кавказ) перекинули на полігон у Ростовській області. Через деякий час контрактники почали масово втікати з полігона, багато з них подали рапорти про звільнення. Солдати-конт­рактники скаржилися на погані побутові умови і боялися, що їх відправлять на війну в Україну. Поблизу полігона стояв табір бойовиків «ДНР». За словами батьків солдатів, сепаратисти агітували, пропонуючи за гроші їхати воювати на Донбас.

 Вони намагалися звільнитися, але їхні заяви були відхилені»,— пише «Эхо Москвы».

 За офіційною статистикою майкопського гарнізонного суду, за півроку 2015-го за «дезертирство» засуджено 62 солдатів. Це вдвічі більше, ніж за попередні п’ять років разом узяті.  


Повернутися
17.10.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...