Звернення Андрія Закревського №5

Шукати себе в Україні - і не знаходити! Називати себе українцем, а жити в Італії, Канаді, Росії ... Не платити податки, не служити, легко змінювати свій паспорт на будь-який інший. Мріяти про те, щоб хтось допоміг. Просити про допомогу.

На просте запитання: «Ким ви хочете бачити себе через десять років?», більшість моїх знайомих відповіли: «Жителем Євросоюзу». І я бачив гордість в їх очах.

Відрядження директора з розвитку бурової компанії закидали мене у найвіддаленіші куточки світу. Був і в Сибіру, і в Канаді, і в Азії. Запам’ятав свою поїздку на російську Північ, в Архангельськ.

Як годиться, побував у музеї дерев’яного зодчества, і здивувався, коли на ґанку величезного палацу з різьбленими прикрасами прочитав: «Будинок селянина-середняка». Високий будинок з великими теплими переходами з центральної хати до стайні, хліву, і ... до туалету.

Коли я повертався назад, до готелю в центрі Архангельська, то побачив почорнілий двоповерховий барак. Автобус пригальмував на перехресті, і я побачив напис на табличці «У цьому будинку, у 1897 році, жив видатний революціонер ...», а поруч з будинком - такий же почорнілий туалет на вулиці. І я подумав: як же можна прожити на Півночі, де вісім місяців зима, сто років, і не побудувати собі теплого туалету!

Мабуть, ніхто з мешканців будинку не бачив себе в Архангельську через десять років…

Ясно, що ніхто з сучасних політиків не бачить себе в Україні через ... навіть через рік! Камікадзе, як вони заявляють. А ми? Ми, ті, хто їх обирає - ми бачимо себе через десять років в Україні?

Іноді треба просто озирнутися, і уявити місце, в якому ти живеш, через десять років. І щось змінити, тоді буде менше ... пригод на різні місця.

 

Повернутися
26.02.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...