ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ

Зріст 16-річного Артема Голосуя з містечка Білицьке, що у Донецькій області,—   2 метри і 17 сантиметрів.  Артем Голосуй перейшов в 11-й клас.  Наразі він не знає, ким мріє стати у майбутньому, бо його єдиною мрією залишається зупинка швидкого росту.  
З дворічного віку Артема виховувала бабуся, бо батьки виїхали на заробітки до Португалії.    Коли хлопцеві виповнилося дев’ять років, батьки забрали його до себе у Португалію. Забили тривогу, коли зріст дитини перевалив за 180 сантиметрів, а взуття купували йому вже 46 розміру.   Португальські медики поставили страшний діагноз Артемові — синдром Марфана (генетичне захворювання). Без відповідного лікування у наш час хворі з таким діагнозом доживають лише до 40 років. Коли родина повернулася в Україну, синдрому Марфана більшість українських медиків не підтвердила. Гіганту з Донеччини доведеться пройти ще ряд генетичних обстежень. Чи додасться до його 217 сантиметрів ще кілька, і чи розмір взуття з 50-го стане ще більшим,— покаже час і обстеження.


Повернутися
15.08.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...