Дзвонить, «Дзвони Лемківщини»!

Цьогорічний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини», присвячений вшануванню пам’яті українців, депортованих з території Польщі  відбудеться 1-2 серпня в урочищі Бичова поблизу міста Монастириська.  

«В Україні війна і наші всі зусилля, безперечно, спрямовані на боротьбу з ворогом, —  підкреслює голова Тернопільської обласної державної адміністрації Степан Барна. — Проте війна на Сході не повинна бути домінантом у нашому повсякденному житті. Сьогодні ми не маємо права забувати про тисячі наших земляків, яких насильно виселили з рідної землі. 70 років тому етнічні українці були депортовані з Холмщини, Надсяння, Лемківщини, Підляшшя і Західної Бойківщини.  

Торік, у зв’язку з подіями в нашій державі, «Дзвони Лемківщини» — відмінили. Натомість цього року, проаналізувавши ситуацію й порадившись, у тому числі й з бійцями добровольчого українського корпусу, ми вирішили таки відновити традицію проведення фестивалю. Відповідно, цьогорічний його формат змінений».

У програмі проведення заходу запланована участь аматорських художніх колективів та майстрів народної творчості районів області. Також виставка лемківської різьби, живопису та декоративно-ужиткового мистецтва за участю майстрів народної творчості. А ще виїзна торгівля і традиційна лемківська кухня.

 
 

Повернутися
25.06.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...