«Най чує монастирщина, якспіває «Яворина»!

Пісня-недарма, кажуть, душа народу. Забувається, на жаль, зникає лемківська говірка, але пісні залишаються жити.  Справжнє свято лемківської  пісні минулої неділі подарував монастириським глядачам народний аматорський лемківський хор «Яворина» на ювілейному звіті-концерті в районному палаці культури,  присвяченому 25-річчю від дня його заснування.

Чимало пісень записано від учасників колективу і зоранжерованих керівником Василем Бараном. Протягом років учасники лемківського хору зберегли любов до історичної Батьківщини. У виконанні хору звучали сумні, тужливі, веселі і жартівливі пісні. Серед них – «Ой верше, мій верше», «Цне міся за Тобом», «Тяжко жити на чужині», «Коло лісу зеленого»та інші. Українську народну пісню «Полетів бим на край світу» виконав Антон Дзюбінський. «Ой не світи місяченьку» подарував глядачам чоловічий вокальний квартет у складі Юрія Пігурського, Ігоря Вар’яна, Василя Барана та Мирослава Синишина. В’язанку лемківських народних пісень виконала солістка  Любов Малярська. Прекрасно виконував пісні і жіночий склад хору.

Пісню «Пливе кача» учасники лемківського хору «Яворина» присвятили героям «Небесної сотні» та українським воякам, які загинули, захищаючи нашу   Україну від російського агресора.

Хвилини лемківського гумору подарував присутнім Леонід Лебеденко.

Чимало учасників лемківського хору вже відійшли у вічність і їх присутні вшанували хвилиною мовчання.

На закінчення концерту прозвучало «Многая літа».

Щиру подяку колективу висловили заступник голови районної державної адміністрації Павло Дронь, голова районної ради Володимир Данилюк і директор  музейного комплексу «Лемківське село» Михайло Тиханський.

 
 

Повернутися
28.05.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...