«Дзвони Лемківщини» цього року задзвонять ще голосніше

Самобутній, оригінальний, єдиний у своєму роді фестиваль, що став своєрідною «візиткою» Монастирищини — «Дзвони Лемківщини» — цьогоріч усе-таки відбудеться. Причому — у новому форматі.

Про це повідомив під час засідання організаційного комітету з підготовки заходу голова Тернопільської обласної державної адміністрації Степан Барна.

«У 2014-му році фестиваль відмінили через сумнозвісні події в Україні, - зазначив Степан Барна. – Ми радилися, аналізували, і вирішили, що цього року ми все-таки повинні відновити проведення такого заходу. Звичайно, через події у зоні проведення АТО ми змушені змінити формат проведення заходу і програму. Але ми повинні пам’ятати людей, які були насильно виселені з рідної землі, подвиг тих, хто віддав своє життя під час Революції Гідності і тих, хто поліг на східних теренах країни».

Голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович зауважив, що переселенці з Лемківщини беруть активну участь у проведенні АТО, тому їхній подвиг варто згадати під час фестивалю.

Нагадаємо, «Дзвони Лемківщини» — Всеукраїнський традиційний фестиваль лемківської культури, що проводиться в першу суботу та неділю серпня в урочищі «Бичова» поблизу міста Монастириська Тернопільської області.  Щороку тут збираються десятки тисяч лемків зі всього світу. На відміну від звичайних веселих фестивалів, цей має і сумний підтекст. Фестиваль «Дзвони Лемківщини» - це справжнє свято лемків - представників західної гілки українського народу, які споконвіків мешкали в Карпатах, а в 1944-1946 роках були примусово депортовані із українських етнічних теренів сучасної території Польщі та розсіяні світом, Україною, в тому числі й  Тернопільщиною. Попри втрату рідної землі лемки тримаються одне одного, бережуть започатковані предками традиції.

 
 

Повернутися
28.05.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...