ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО

Пригадуєте стару загадку: чим Україна відрізняється від Японії? - У Японії нічого нема, але все є, а в України все є, але нічого нема... Так от, це… дуже стара загадка! І її адепти схожі на героя анекдоту, який благав Бога про виграш у лотереї, молився і чекав, і висував претензії,  але при цьому вперто не купував лотерейного квитка… 

У нашій країні є все, що потрібно, аби бути щасливим чи нещасним. Просто треба навчитися відрізняти одне від іншого. Роками ми слухали про те, що, мовляв, у нас замало сонячних снів для того, аби розвивати сонячну енергію. Нині сонячні панелі можна побачити навіть у сільській глибинці. Нам казали, що будувати вітряки нерентабельно, - хай би сказали цю нісенітницю тим, хто відкрив та запустив в дію найпотужнішу в західному регіоні Українських Карпат вітроелектростанцію «Старий Самбір 1».  

Коли я вирішив відроджувати садівництво на Монастирищині, коли взявся за виноробство, я не раз і не два стикався зі скепсисом оточуючих, котрі не хотіли вірити, що нам усе вдасться. Уже й не порахую, скільки разів я був змушений переповідати історію про виноградники біля Ніагарського водоспаду, які ростуть навіть у найхолоднішій місцині Канади, де взимку замерзає сам водоспад…  Я хотів показати вам, скільки всього ми з вами можемо. І приємно, коли робиш «завдяки» а не всупереч… Нещодавно український парламент  підтримав законопроект, який передбачає спрощену процедуру ліцензування підприємств із невеликими обсягами вин місцевості, напоїв з виноматеріалів власного виробництва. Це –  без сумніву, історичне рішення для українських виноробів, котрі останні десятиліття були змушені ховатися «в тіні». Нині стараннями багатьох ентузіастів ці бар’єри було зламано. В Україні побільшає малих винарень. Сподіваюся, уже незабаром ви зможете побачити продукцію ТМ «Швейків» на прилавках магазинів. Українському вину бути!

“Краще спробувати запалити свічку, ніж проклинати темряву”.


Повернутися
26.03.2018
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...