Звернення Андрія Закревського №16

Те, що відбувалося у Росії 9 травня — не свято в честь важкої перемоги, а прелюдія до наступних воєн. Судіть самі. Друга світова. 54 мільйони загиблих. 27 мільйонів у тодішньому СССР, понад 10 — в Україні. Страшні втрати: додому вернувся тільки кожен третій. Невже немає генетичної пам’яті: «Війна — це страшно! Це погано! Ми це пережили і не хочем більше!» А тут головною  площею Росії їдуть знаряддя вбивства і диктор захлинається: «Дивіться, які танки! Ооо, а які ракети! А пушки!...» І вся країна стогне в псевдопатріотичному угарі: «Так, ми могутні! Ми можемо всіх завоювати! Дивіться, скількох ми можемо вбити!..» Те, що ворог поліз в Україну — майже закономірно. Звір пробує оточуючий світ на зуб. Ми опинилися занадто близько. Якщо агресор не отримує відсічі негайно ж, його апетити ростуть.

 Будь-яка війна - це апріорі поразка для людства. Це означає, що в тонкому нальоті нашої цивілізованості стався розрив і нагору полізло дике і примітивне. Це беззаперечна невдача, помилкове рішення, невірна дорога. Це тимчасове помутніння свідомості окремих людей і цілих народів.  І пишатись цим - нерозумно. Перемога у будь-якій війні, а особливо у світових, означає, що у противника солдати вмерли раніше, аніж твої. Просто собі люди, котрі стали заручниками поточної соціально-політичної ситуації. Війна - це величезна купа ресурсів, потрачених на деструкцію і негатив. Цілі заводи і загони конструкторів працюють на те, щоб умертвити когось. Ні перша світова, ані друга - абсолютно нічого не дали її учасникам. Це сороміцька сторінка в історії людської цивілізації.

Список війн тільки 20-го сторіччя вражає — рахунок іде уже на сотні.

 
 

Повернутися
14.05.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...