Чверть століття… у костюмі Миколая

Щоб довідатися, яким є сучасний святий Миколай, варто швиденько забігти за лаштунки Тернопільського театру актора і ляльки і запросити до розмови надзвичайно позитивного чоловіка  з оксамитовим голосом і добрими очима. Ось уже чверть століття щороку у середині грудня Олег Боков виходить на сцену  і дарує усім нам — і дорослим, і малечі — віру в  Диво…

 Кажуть, у житті кожного чоловіка є три стадії: коли ти віриш у Миколая, не віриш у Миколая, і коли   сам стаєш Миколаєм… За невеликим винятком («Як це – не вірити у Миколая?  Людина, яка не вірить у диво, бідна…») усе це – про мого нинішнього співрозмовника.  Актор-«лялькар»  Олег Боков —  найдосвідченіший тернопільський Миколай, бо ж «приміряв» на себе цю роль уже двадцять п’ять років поспіль.

— Щороку, ось уже 25 років поспіль, напередодні свята Миколая  я відрощую бороду,  — розповідає пан Олег, — аби Миколай був справжнім, щоб не було чогось на кшталт «дід мороз-борода з вати», бо навіть маленькі діти все помічають,і якщо у мого персонажа, скажімо, криво приклеєний вус, то його неодмінно чекає викриття, а дитину — розчарування до кінця життя…  Мороки, скажу вам, завжди з тією бородою чимало, проте один випадок переконав мене, що зусилля варті результату.   Якось бабуся привела за лаштунки онучка: такого крутька-вертька років трьох-чотирьох…  І він мені безапеляційно заявляє, що, мовляв, Миколай не справжній. А я йому на це: «Ти не віриш, що я справжній? Ану, помацай мене за бороду…» Хлопчина помацав, геть змінився в обличчі, і каже: «Ой, бабу-у-у-у-сю, та це ж МИКОЛАЙ!..»  Інколи заради дива варто і потерпіти…     

 Від Миколая і до… Баби Яги

Він не лише живе у казці, а й її творить. І для оточуючих, і для себе.

Бо, як ніхто інший, розуміє, що людям потрібне диво. А його робота і покликання — "дати можливість людям повірити у те, що чудеса все-таки трапляються"… А ще для нього професія актора  — це любов.  До дітей і до мистецтва. Велика, чиста і безумовна. 

До Тернопільського театру актора і ляльки, розповідає Олег Боков, — мене запросили у 1988 році. Відтоді я тут і працюю, так склалося моє житття. Хоча я в своєму житті я спробував й інші професії — у тому числі і журналістську.  Три роки працював у журналістиці, з них два роки був  головним редактором «Тернопільської газети». Був ведучим прямих ефірів на «Ух-радіо», навіть свого часу встиг на масложиркомбінаті попрацювати… Але попри це все, скажу вам, що моє покликання це театр, сцена, акторство, лицедійство…

За час роботи у ляльковому театрі зіграв понад сотню найрізноманітніших ролей: від Миколая і до… Баби Яги! Ціную усі ролі, але образ Миколая для мене особливий…

Чверть століття «чудотворства»

До слова, Тернопільський театр актора і ляльки увів у свій репертуар образ Миколая ще 27 років тому. До того радянські «канони» дозволяли тільки Діда Мороза, і наш театр одним із перших в Україні «повернув» дітям Миколая.   

  Першим «Миколаєм» був нині заслужений артист Петро Мрига, а я долучився до цієї ролі два роки по тому. Цьогоріч у мене «ювілей» 25 років «чудотворства»...

Пригадую, поки мені не виповнилося 40 років, було складно грати, постійно траплялися якісь казуси, щось ніби «не пускало»…. За два тижні до свята ідуть репетиції, все гаразд, а за день до вистави раз, і голос пропав. То ми одного року вийшли з ситуації таким чином: я, наскільки мені дозволяли мої голосові зв’язки, наговорив текст для запису, а тоді, коли виходив на сцену, мій голос просто лунав «з неба»… А після сорока я у цьому образі себе дуже  комфортно себе почуваю, тьху-тьху. Що цікаво, що після 40-річчя усе минулося, голос більше жодного разу не підводив. Це Господь дав мені можливість бути почутим… А ще цього року, коли я вже двадцять п’ять років «відмиколаїв»,  отець Тарас, священик одного з приходів Збаразького району, дав мені благословення на те, щоб виконувати цю роль. Тож образ, який несу до дітей, – це моя молитва до Святого Миколая. Так я йому служу.

А бачили б ви дитячі очі, коли на сцені з’являється Миколай!.. Описати їх неможливо! Там стільки віри у диво! Пригадую, як колись мій старший син аж розплакався від надміру почуттів при зустрічі з Миколаєм, якого грав я…  Найкумедніше, що так склалося, що син перед тим навіть бачив, як я готувався до ролі, перевдягався в гримерній, проте «миколаївська магія» подіяла і на нього…

 Роль Миколая, окрім того, що особлива духовно, ще й нелегка фізично. У нас же миколаївські «ранки» відбуваються майже цілий тиждень! А під час дійства є   момент, коли Миколай вручає подарунки кожній дитині у залі – а їх там понад сотня!  Тепер уявіть: три – чотири  вистави на день, і, вручаючи подарунки, по півгодини  у «напівпоклоні»… Я за «миколаївський» тиждень, коли приходжу додому, накопичую річний запас болю в спині))). Щоправда, він зникає дуже швидко , коли після Миколая ми починаємо грати «Новорічну компанію», і на сцені забуваємо про всі хвороби… Сцена лікує, це правда. Я на собі це можу засвідчити.

Дід Мороз Миколаю не конкурент!

 Щодо «конкуренції» Святого Миколая із ще одним «бородатим» новорічни персонажем, то її, переконаний пан Олег, просто не існує. Занадто вже ці образи різні і призначенням, і за наповненням.  

 — Дід Мороз —  казковий, «штучний»  персонаж, а Святий Миколай —  це, все ж таки, персонаж духовний, який базується на реальній історичній постаті… Цей святий є чи на кожному іконостасі в українських церквах…

До слова, в українців був свій Мороз:  Мороз-Морозенко, образ з народного епосу, який був обіграний багатьма українськими класиками... Він і в Московії шанувався, так само, як і Святий Миколай… А вже дід Мороз як масовік-затєйнік, із «напарницею» Снігуронькою, —  це радянська креатура, яка прийшла до нас після 1937 року…   

Тим не менше, хочу наголосити: я не проти  діда Мороза-персонажі повинні бути УСІ!   Нічого не потрібно ламати через коліно, форсувати. Все повинно бути так, як в житті. Я за те, щоб нині наряду з дідом Морозом обов’язково  був Святий Миколай. А українці уже самі розберуться, хто для них більш бажаний та очікуваний…

Зрештою, для різних персонажів є різні ситуації. Наприклад, у новорічну ніч дорослі теж хочуть побавитися. У ресторані, на корпоративі  святий Миколай виглядав би явно недоречно. Він за визначенням  не може з’явитися там, де їдять і вживають спиртне. Тому нехай такий дід Мороз для дорослих і залишається. Їм теж потрібно відчути себе дитиною… А потім вони подорослішають, і поступово йому на зміну прийде якийсь інший персонаж…


Повернутися
23.12.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...