ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №136

Кажуть, людині, щоб навчитись говорити треба два роки, і шістдесят – щоб навчитись тримати язик за зубами. Щось схоже і в шлюбі: два роки треба, щоб ближче пізнати один одного, шістдесят – щоб один одного зрозуміти. І все життя – аби виплекати достойну повагу… А як щодо країни? Скільки років потрібно людям «однієї крові», аби пізнати один одного, зрозуміти і – майже «на грані фантастики» – заповажати? Нині усі розділились. На «…ботів» і «…філів», «нациків» і космополітів, «радикалів» і поміркованих, , тих, хто говорить «мовою» чи «язком», правих- лівих-центрових, «монтеккі й капулетті»… Усіх багато, а толку мало. Чубляться, сваряться, гризуться, волають. Що не день, то у стрічці фейсбуку рясніє : хто за/проти того-то чи такого-то, видаляйтеся, відфренджуйтеся, самозабанюйтеся… Але в позаінтернетному житті «забанити» конкурента неможливо. Можна тільки словом і ділом доводити, що ти кращий. Нація має вирости з дитячих штанців, і дитячих «несподіванок» через кожного новоявленого "героя". Аж тоді прийдуть нові політики. Нація має їх народити. А поки що нація в тому віці, коли присипка на попі, і розмножуватися ще рано. Не так важливо те, хто повинен очолювати нашу державу, як те, якою вона повинна бути.

Ненавидьте чи любіть кого хочете. Головне – не ненавидьте один одного.


Повернутися
12.12.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...