На Монастирищині на нову школу чекали… понад чверть століття!

Понад 25 років школярі села Горигляди Монастириського району чекали на нову школу. Її почали будувати ще у 1990 році, проте у 1993 році будівництво було припинено.

І ось за останні два роки завдяки реалізації проекту, який співфінансується за кошти Державного фонду регіонального розвитку та місцевого бюджету, учні отримали новенький двоповерховий заклад, розрахований на 180 учнів, із усіма необхідними зручностями.

Наразі там вже завершено всі основні роботи і триває проведення благоустрою та оздоблення новозбудованої будівлі. Щоб звершити ці роботи, із районного бюджету було виділено 645 652 тис. гривень. Таке рішення підтримали на останній сесії Тернопільської облради.

Як розповів голова Монастириської районної ради Володимир Данилюк, і діти, і вчителі закладу, і він особисто дуже задоволений проведеною роботою.

«120 діток у селі Горигляди вже другий навчальний рік мають змогу навчатися у комфортних класах, з новим спортзалом, їдальнею, туалетом у приміщенні, а не на вулиці, як було раніше. Я задоволений, що завдяки спільній праці ми змогли забезпечити учням гідні умови навчання», – прокоментував Володимир Петрович.

Як розповів голова райради, до цього учні навчалися у школі, збудованій ще в 30-х роках минулого століття на місці панської конюшні. Вона не відповідала санітарним нормам і була визнаною аварійною. А після того, як у 2009 році у будівлі обвалися стеля, учні змушені були тулитися у приміщеннях, які непристосовані для навчання. Проте увесь цей час і аж до 2015 року ніяких робіт там не відбулося.

Додамо, що загальна сума проекту із будівництва школи, за даними сайту Мінрегіонів,  складає 15 639,125  тис. гривень. Сума коштів із Державного фонду регіонального розвитку становить 13 684,235 тис. гривень, із місцевого бюджету  -1 954,890 тис. гривень.

 http://www.ternopiltravel.te.ua


Повернутися
14.11.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...