У Жукові зупинка — мальована картинка!

Якщо театр починається з вішалки, то село… з автобусної зупинки.  Адже зупинка — це не просто три стіни з дашком обабіч дороги, де чекають на транспорт чи ховаються від негоди, а «обличчя» села. Ще донедавна автобусна зупинка  у селі Жуків Бережанського району враження справляла, м’яко кажучи, гнітюче. Обдерті полущені стіни, «рогаті» пасажири, руйнація і занепад…  А нині там справжнє диво — невеличка історія, «розказана» фарбами і натхненням…

Кілька небайдужих активістів, десять днів роботи, 15 банок фарби —  і зупинка «ожила», загравши новими барвами.  Тепер сюди приходять подивитись, насолодитись чи просто зробити фото на пам'ять. Бо ж знимкувати є що: замість обшарпаних стін —  колоритний малюнок в оточенні стилізованого петриківського розпису.  

— Ідея оновити зупинку бодай «косметичним» ремонтом зріла уже віддавна, —  розповідає один з ініціаторів оновлення,  голова Бережанської районної громадської організації – кластеру сільського туризму “Мальовнича Бережанщина” Андрій Якимів,  —   а втілили її у життя цьогоріч у вересні.  Перетворення занедбаної зупинки у «писану красуню»  відбулося напередодні місцевого медового фестивалю «Жу-Жу-Жуків» за ініціативи виховательки місцевого дитсадка, дружини сільського голови Жукова Олександри Крамар.  Погодили ескіз, купили фарби і — до роботи! Розмальовувала зупинку місцева художниця, випускниця Косівського інституту прикладного мистецтва, а нині – викладач  Бережанської художньої школи Надія Грицеляк. Їй у роботі допомагали вихователька дитячого садка у Жукові Марія Євсєніва та місцеві художники-аматори Ліда Левицька і Наталя Когут. Тепер для «повного щастя» залишається ще покрити намальоване лаком — розмальована зупинка ще довго тішитиме місцевих мешканців та подорожніх і нагадуватиме, що зробити щось для  свого спільного дому (міста, села, країни) може кожен із нас.


Повернутися
13.10.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...