ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №119

"Що скажуть люди?″, - саме цей вислів поховав найбільше мрій  у цьому світі. Прагнення «бути як всі» тримає усіх «своїх» на короткому повідку. Не виділятись. Не надто вирізнятись. Іти в ногу. А «всі, хто не з нами» будуть вважатися такими, що «проти нас»…

 Зате яке щастя,  коли у незацементовану шпаринку неписаного правила вписується Виняток… Як-от  минулого тижня під час традиційної уже для Тернополя ходи випускників (в народі «перехрещеної» на «парадом мод»), серед гламуру і блиску вечірніх суконь знайшлася незашорена дівчина-випускниця: із блакитним волоссям, у джинсах та вишиванці і з цитатою Pink Floyd: «We don’t need no education”, -  протестом проти нашої ще вкрай недосконалої системи освіти. І доки всі обговорювали зовнішню, епатажну складову, виявилося, що ця унікальна дівчина мало того, що золота медалістка, ще й за час навчання в школі отримала 92 грамоти та дипломи, закінчила музичну і художню школу, заочно фізматшколу і самотужки вивчила латинь. А майбутню освіту вона здобуватиме на факультеті «нанофізика і наносенсорика». «Я була така, як є, а щодо  “не така, як усі”, то я на усіх і не орієнтувалася», - каже 16-річна Галина Чубата, випускниця ЗОШ№26.

 Інтернетом прокотилася хвиля активного обговорення про дівчину, котра «рве систему, наші шаблони і стереотипи». Один із показових коментарів в інтернеті звучав так:   "Респект дівчині з блакитним волоссям за вишиванку, Pink Floyd і золоту медаль. Унікальна. Знаю, ти точно не будеш «ще однією цеглиною в стіні"…

І знаєте, що ще справді круто?  Що в людини з синім волоссям (читай: «не такої, як всі») - золота медаль. У радянській школі, яку я застав,  такого бути не могло за  визначенням, хоч будь ти сотню разів генієм.  Обов’язково ще треба було ще не виділятись. Не надто вирізнятись. Іти в ногу…

Нерозуміння своїх цінностей робить нас слабкими і роз'єднаними. Прислухайтеся до себе і спробуйте вийти за межі старих уявлень. Своїх старих явлень про… себе!.  Відповідь у вас всередині. Ви і є відповідь. Тільки дозвольте собі себе проявити.


Повернутися
03.07.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...