ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №118

«Безвіз-безвіз, що ж ти нам приніс?», - ось уже другий тиждень намагаються розібратися українці. Хто-стоячи ледь не від світанку у черзі за біометричним паспортом, хто – не відходячи від «каси» (читай: дивану-офісу-комп'ютеру), а хто-уже гайнувши у свою першу  безвізову мандрівку. Для мене особисто безвіз - це перш за все справедливе віддзеркалювання умов для українців з боку країн, яким ми надали безвізовий перетин кордону для їх громадян.  Але на далеко не риторичне запитання: «Навіщо Україні безвіз?» хочеться відповісти у дусі весільного тосту: «Щоб хотілось і моглось!». Подорожувати, звісно ж. І не треба невесело жартувати, що мовляв, поїдемо, хай ось тільки спершу за «комуналку» заплатимо… Загалом, подорожувати – не дорого. Дорого просиджувати час на одному місці, переливаючи з пустого в порожнє, не мати змоги бачити і відчувати нове.

Ми, українці, здебільшого звикли жити в напрузі, ходити з дому до офісу, якщо пощастить, з офісу назад, варити-прибирати, навесні садити – восени викопувати, скаржитися або слухати скарги, сердитися, мало відпочивати, економити на собі не тільки фінансово, а й енергетично.

Так, безвізовий режим не вирішує питання добробуту громадян країни, і з урахуванням курсу валют стає ясно, що в “Європу без кордонів” українці масово не кинуться. Але можливість їздити в Європу без віз важлива й просто як можливість. Не обов’язково кудись їхати уже завтра. Але важливе саме відчуття, що ми стали вільнішими, ніж були до цього. Безвізовий режим з Євросоюзом потрібен був українцям не так з практичного, як перш за все з ідеологічного погляду.

Коли почнемо подорожувати, ми відкриємо себе світу і світ-для себе. Ми насправді мало де бували в межах власних кордонів. Від незнання з’являється страх, з'являються внутрішні бар'єри. Від незнання легко віриш у штучну картину світу, нав’язану зовні. Тому найважливіший безвіз для українців-наш власний внутрішній безвіз. І настав час його відкривати.


Повернутися
01.07.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...