На гостину — до « Братини»!

У понеділок, 5 червня, в урочищі Данилова гора неподалік села Стіжок, що на Шумщині, відбувся традиційний  XII мистецько-краєзнавчий фестиваль “Братина”. Ну, власне, як, відбувся — відспівав, відтанцював, відшумів, віддзвенів святковим дзвоном та брязкотом лицарських мечей…  А усе це почути-побачити, місцевими смаколиками поласувати, під запальні ритми гурту “Моторролла” повідриватися зібралося кілька тисяч люду з усіх куточків нашої області — поціновувачі та майстри фольклору, народних ремесел, української пісні, а також літератори, історики, політики…  На території фесту діяло також містечко майстрів та ярмарок фольклору і ремесел: «себе показати,  людей порозважати»  на «Братину» приїхали майже сорок мистецьких колективів з Тернопільщини, Рівненщини, Хмельниччини, Волині та Києва.

«Братина» — не просто фестиваль, а захід, який має цікаві традиції і дуже символічну назву. Нагадаємо, назва фестивалю “Братина” походить від слова, яким у княжу добу називали чашу із двома ручками. Чашу часто використовували у військових походах і вона символізувала перемир’я, адже, аби напитися із такого кухля, воїн повинен був відкласти меча…А на місці, де, власне, відбувається фестивальне дійство,  колись було укріплене місто Данила Галицького, яке не здолав хан Батий. Як зазначив голова тернопільської облдержадміністрації Степан Барна, котрий теж завітав на свято, «Братина» об’єднала людей з різних областей України на землі, де творилася історія українського народу та його самобутність. «Тернопільський край унікальний і гідний претендувати на звання культурно-мистецької столиці України, адже саме тут найбільше духовних центрів, замків і таких масштабних фестивалів як «Братина». Дійство стало традиційним та об’єднує навколо себе багато людей», – зазначив очільник Тернопілля.


Повернутися
01.07.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...