«За своє життя спекла кілька тонн хліба…»

Спечений в Дубівцях хліб на черені знають і в столиці

Вже друге століття велика селянська родина Думів із села Дубівці Тернопільського району має свою візитівку, яку знають у багатьох населених пунктах не лише області, а й тепер – у Києві. Берегиня роду, кухар їдальні ТОВ «Агрокомплекс» Анастасія Дума випікає житній, житньо-пшеничний, з іншими борошняними компонентами хліб на черені, пишуть TeNews  .

– Процес цей важкий. Головне не лише правильно і пропорційно додати муки, а також солі, зробити закваску. А пізніше вручну замісити тісто, – каже Анастасія Петрівна. – За своє життя напеклася я вже тих паляниць і на весілля, на обжинки. на різні урочисті події. Якщо добре підрахувати, то за свої літа спекла кілька тонн хліба.

Рецепт випічки житніх буханців пані Насті, як кличуть її у рідних Дубівцях, передала її уже нині покійна мама Ганна Григорівна Дума. Десятки років свіжий запах житнього хліба на черені витає у затишній оселі Анастасії Думи.

- Моя мама навчила випікати цей хліб і мою дружину Галю, - каже перший заступник голови Байковецької об’єднаної територіальної громади Микола Дума. Коли у Києві на першому національному телеканалі в музичній передачі «Фольк-мюзік» виступали учасники художньої самодіяльності нашої громади, ведучій програми народній артистці України, нашій землячці Оксані Пекун разом з короваєм на вишитому рушнику вручили і смачну житню хлібину, випечену маминими руками.

– Мало тепер жита сіємо в сільгосптовариствах і фермерських господарствах. Вичитала в обласній газеті, що посіяли тільки 800 гектарів, а раніше при покійному голові колгоспу ім. Шевченка Мирославу Олексіву тільки у нашому господарстві сіяли понад 100 гектарів, - зазначила Анастасія Дума.

Анастасія Дума з житнім хлібом у їдальні ТОВ „Агрокомплекс” с. Дубівці Тернопільського району. Фото Ярослава Бачинського


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...