Різдво, що нас об’єднує

Діти з Луганщини колядували Тернопіллі 

Діти, як ніхто, інший здатні об’єднати країну. І це не пафосні слова, а прості життєві реалії: у рамках культурного обміну «Схід та Захід разом» 15 дітей з Рубіжанського району Луганської області з 3 до 8 січня гостювали на Тернопіллі, щоб  провести тут  Різдвяні свята.

 Аби приїхати до нас, маленькі мандрівники подолали сотні кілометрів. Приблизно за 30 км від їхніх домівок починається зона бойових дій, розповідають педагоги, які супроводжують малечу.

Найменшій школярці – 10 років, найстарші навчаються в одинадцятому класі. Діти гостювали у сім`ях, які проживають на Теребовлянщині.

Кожного наступного дня юні гості мали насичену культурно-відпочинкову програму: відвідали Зарваницький духовний центр, кривчацькі печери... Різдво діти відсвяткували в оточенні місцевих традицій – після сходу першої зірки сіли за стіл із родинами, в яких проживають, спостерігали за вертепами, колядували. На запитання: «Що найбільше сподобалося?», дітки дружно відповідають: «Люди!». Всіх їх дуже вразила тернопільська гостинність. Кажуть, що наступного разу приїдуть не самі, а привезуть у гості й батьків.

«Сьогодні доносити людям, що Схід і Захід разом – нескладно. Проект існує кілька років. Діти, які вже повернулись звідси, діляться враженнями вдома. Вони вивчили в родинах колядки, побачили культуру і передають це своїм друзям. Батьки із задоволенням відпускають дітей і заздалегідь записуються в групи», - зазначила директор Рубіжанського міського центру туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді Олена Тарасенко.

«Те, що гості зі Сходу  із задоволенням приїжджають на Тернопільщину, свідчить про єдність нашої України», — зазначив очільник області Степан Барна. — Ви повинні перейняти культуру й традиції нашої місцевості, щоб у подальшому перенести її на Луганщину. Чекаємо вас у гості завжди».
 


Повернутися
17.01.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...