ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №96

 У чому різниця між Дідом Морозом та Миколаєм? Перший приносить подарунки усім, тоді як другий-лише тим, хто цього заслужив… І хоча дорослі не вірять у жодного із двох вищеописаних персонажів, вже ж любов до подарунків притаманна не лише дітям.

 От тільки більшість із нас ставиться до своєї держави як до діда Мороза, вимагаючи подарунків бо «за так», а мали б-як до Миколая, в якого презента ще слід заслужити гарною поведінкою, причому упродовж усього року… Сенредньостатистичному українцю держава завжди винна: безкоштовну освіту та медицину, високу стипендію, хорошу роботу, європейські дороги та зарплати… Тим часом ми забуваємо, що держава - це не древнє міфічне божество достатку. Це сервіс, який придумали люди, щоб зняти з себе частину повсякденних турбот. Сервіс платний: ми платимо державі податки, аби за них вона навчали педагогів та медиків, виплачувала зарплати та стипендії, створювала робочі місця і латала дороги… І сума реалізації того, що ми вимагаємо від держави, повинна відповідати сумі зібраного від нас. Натомість саме та соціальна категорія, яка найголосніше кричить державі «дай», отримує зарплату в конвертах, з якої платить мінімум податків, оформляє липову субсидію і в гонитві за наживою возить контрабанду-рубає ліс-копає янтар-викручується як може… Бо держава не дала. Або як дала, то замало… І взагалі, вона-держава-нам винна…

Ми забуваємо, що слово «дай» не працює у стосунках з державою, бо вона-це ми. І це не пафос, а проста математика. І коли ми це нарешті усвідомимо, епоха «різок під подушкою» для нас закінчиться…


Повернутися
22.12.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...