ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №94

Що може об’єднати українців? Багато чого. Історія. Мова. Традиції. Церква. Список можна продовжувати до безконечності… 

Що може розсварити українців? Та будь що! Історія, мова, традиції, церква, - список можна продовжувати до безконечності...  

Ми, нація, яка показала вражаючий приклад консолідації та самоорганізації в часи Революції Гідності, яка породила один з найпотужніших  волонтерських рухів… Якби Данте хоч краєчком ока побачив, що ми з налитими кров’ю очима та піною біля рота пишемо один одному в соцмережах, посперечавшись, скажімо, за те, який колір повинен бути зверху на українському прапорі-жовтий чи синій, він би точно апгрейднув «Божественну комедію», докинувши ще одне, десяте коло пекла…

Так, нас сорок вісім мільйонів і ми всі дуже різні. Хтось любить «Мурку», а хтось Френка Сінатру, хтось сало, хтось суші, а хтось сусідського Петра… Але нас єднають одні емоції. Ми плачемо і сміємося над одним і тим самим, ми однаково любимо і захищаємо найдорожче. Розходимося і віддаляємося одні від одних ми лиш тоді, коли переходимо на мову ненависті.

Ненависть-проста емоція. Ненависть згуртовує-причому швидко та надійно. Але ненадовго, бо швидко зношуються ресурси. І як тільки затихає черговий холівар довкола субсидій, одностатевих шлюбів, християнської етики, театру на Подолі, та яка, власне, різниця, довкола чого, ми знову подаємо один одному руку, аби разом жити, любити, працювати, волонтерити, будувати одну країну, - потрібне підкреслити.

Бо ми один народ. Бо нас розсварити не можна об’єднати. І де у попередньому реченні ставити доленосну кому, вирішувати вам.


Повернутися
07.12.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...