Звернення Андрія Закревського №12

Так званий закон про «декомунізацію», прийнятий Верховною Радою 9 квітня, передбачувано викликав у суспільстві гостру дискусію.

Аргументи противників декомунізації кожен, хто хоч трохи цікавиться політикою в Україні, чув не раз. «Зараз не час», «закон розколе суспільство, потрібно почекати», «займайтеся економікою, а не боротьбою з вітряками», «це теж наша історія», — ось перелік основних тез, які з року в рік мусуються в проросійській пресі. Ну і набільш сакраментальне питання: «Невже в країні немає інших проблем, ніж займатися цією нісенітницею?»

Ці питання задають не тільки люди старшого покоління, а й зовсім молоді - тридцятирічні, але безнадійно заражені вірусом совка і ковбаси за два двадцять.

Їм невідомо, що відновлення історичної справедливості та данина пам’яті мільйонам заморених голодом і розстріляних у таборах - це не «нісенітниця».

Що тільки бездушні манкурти можуть в ідеологічній дискусії класти на одну чашу терезів «ями на дорогах, курс долара і вирослі ціни», а на іншу – Гідність.

Перейматися тим, як нині виглядаємо в очах «старшого брата», боятись його «спровокувати», чи, не дай Бог розгнівати  чи то забороною російських фільмів, чи визнанням УПА воюючою стороною - не варто взагалі. Особливо, коли йдеться про відновлення історичної справедливості. Що б не зробила Україна, її вороги все одно залишаться її ворогами. І відмовлятися від своєї історії на догоду тим, хто сьогодні закликає до розправ над українцями та ліквідації самої України - попросту нерозумно.

Знести старі пам’ятники, символи тоталітарного минулого, буде не важко. Навіть попри те, що їх ще дуже багато. Важко буде спорудити той один, вартий пам’яті мільйонів, що віддали своє життя за цю країну. Важко, бо цим пам’ятником має стати сама країна. Пам’ятником, на умовному п’єдесталі якого кожен з цих мільйонів готовий би був підписатися під простим написом: «Не даремно».

 

Повернутися
16.04.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...