ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ТЕАТР ПОВІЗ ВИСТАВУ НА СХІД

З 2 по 5 грудня 2016 р. актори, оркестр Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка за підтримки Тернопільської обласної ради та Тернопільської обласної державної адміністрації поїхали на схід у м. Лисичанськ з музичною комедією «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка (режисер-постановник – народний артист України Олег Мосійчук). Актори театру поїхали, аби привітати наших вояків напередодні Дня Збройних сил України та своїм мистецтвом підтримати, подарувати частинку радості, злагоди, віри, миру і любові, бо бійці – наша опора, сила і міць. Ми вклоняємося перед їхньою мужністю, витримкою і військовим професіоналізмом. Дякуємо, що вони є!
Хочемо подякувати агрохолдингу «Мрія», будівельній компанії «Креаторбуд», «Микулинецькому хлібозаводу», мистецькому об’єднанню «Коза», директору Тернопільського ринку Ю. Ворку, директору ринок «Оріон» Г. Паньчук за допомогу у здійсненні поїздки та подарунки для бійців.
Бажаємо акторам: «Щасливої дороги! Гарного виступу, нових знайомств, втілення добрих намірів і з Божою допомогою щасливого повернення додому».


Повернутися
07.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...