З МЕТАЛОБРУХТУ - ЗАЛІЗНОГО КОНЯ

Житель Чортківщини змайстрував трактора за два роки

Мирослав Максимів із села Ридодуби Чортківського району на подвір’я звозить металобрухт. Після того, як пережив інсульт, почав майструвати трактори.

– Спочатку думав купити коня. – запрошує до себе господар. – Але порадився з друзями і вирішив зробити маленький тракторець. Тепер ще й зять хоче, щоб я йому щось подібне зчепив. Якраз працюю над трактором для нього.

На відміну від односельців, Мирослав Максимів металобрухт не продає, а купує.

– Заліза сам не зробиш. – пояснює. – Їздять тут хлопці по селах, збирають металобрухт. З кількома домовився, що як трапляться  їм запчастини від тракторів і машин, то куплю в них або заміняю за свій металобрухт. Так і робив – обмінював і купував.

Але таких готових запчастин, щоб можна було скрутити трактор, все одно нема. Довелося з токарем дещо врізати, підточувати. Зі зварювальником багато що треба було зварити.

 Трактор умілець майстрував два роки.

– Не все йшло легко. – показує тракторець. – Дещо зварив, а тут не підходить – треба розрізати. Потім знову зварював. Дружина часом злостилася, що постійно зварював і розрізав. Але помаленьку зчепив.

Міст – з машини ГАЗ 51. Але мусів врізати, бо був задовгим. Коробка також з машини. Мотор купив у магазині – дизель на солярці. Переобладнав його на свій трактор. Кермо з “Волги”. Передні колеса від “Жигулів”. Задні – з машини ГАЗ 52. Поскручував та й усе. А причеп купив у хлопців, що збирають металобрухт.

За 10 років господар жодного разу серйозно не ремонтував свого трактора. Були лише дріб’язкові  поломки. Трактор – універсальний. У господарці для пана Мирослава незамінний.

– Є до сівалки маркер. – продовжує. – Роблю ним рівці, щоб сіяти. Підгорнути можу. Картоплю виорюю. Маю ще один великий причеп, щоб з поля соломи привезти.

Давно думав, щоб щось подібне зробити. Маю старенький Москвич, але до нього не було причепа. З городу не особливо щось привезеш.

Мирослав Максимів – працював водієм у місцевому колгоспі. За кермом – із 1977 року. Після інсульту – на пенсії.


Повернутися
26.11.2016
Категорія: Господар
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...