ОТРИМАЙ СВОЮ ДІЛЯНКУ

 Юристи радять не зволікати з приватизацією землі

Український парламент 6 жовтня продовжив мораторій на продаж сільськогосподарських земель до січня 2018 року. Автори законопроекту вважають, що цього часу буде достатньо, щоб розробити та ухвалити необхідні для земельної реформи закони.

 Уже з наступного року роздачу землі можуть припинити, припускає юрист правозахисної групи «Варта»Юрій Кравець.

 За його словами, готуються законопроекти зі змінами до земельного законодавства, яке скасовує виділення ділянок безплатно, коригуючи статтю 121 Земельного кодексу України, яка регулює норми безоплатної приватизації.

 Вже існує два проекти: один передбачає повну ліквідацію права на землю, а другий передбачає обмеження, залишаючи можливість надання землі окремим пільговим категоріям.

 Поки що, пише «Україна Молода», отримати ділянку землі можна в будь-якому регіоні країни, незалежно від місця проживання.

 «Землю отримати можливо, але на це потрібно виділити певну суму. Загалом, земельну ділянку можна приватизувати за 3-5 тисяч гривень. І це не хабар, а витрати на землевпорядника, який повинен розробити технічну документацію», — зазначає юрист із земельних питань Кирило Левтеров. — «Процес може зайняти від шести місяців до двох років. Хоча, наприклад, для учасників бойових дій на Донбасі найкоротший термін — 45 днів».

 Перевірити, чи вільна земля, можна на сайті «Публічна кадастрова карта України».

 Знаючи, яка ділянка вільна і чи можна її приватизувати, потрібно подати заяву до органу місцевого самоврядування. У ній вказати приблизний розмір земельної ділянки, її цільове призначення, прикласти до нього карту або графічний малюнок, де зазначено місце розташування землі.

 Згідно із законом розглянути заяву повинні протягом місяця.Отримавши згоду сільради, можна починати розробку проекту відведення землі. За послуги землевпорядної організації доведеться заплатити від двох до десяти тисяч гривень. Розробка технічної документації може зайняти від півроку до року.

 Далі з проектом відведення землі слід звернутися до територіального органу Держгеокадастру України із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки. Зазвичай це робить землевпорядна організація, з якою укладався договір.

 Якщо документи в порядку і проект складений правильно, за два тижні кадастровий реєстратор видає витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку із зазначенням у ньому кадастрового номера.

 З цією випискою і екземпляром проекту землеустрою необхідно повернутися до розпорядника землі — місцевих ради або адміністрації. Вони затвердять проект і зареєструють у Міністерстві юстиції право власності. Після цього рада чи адміністрація ухвалює рішення про передачу у власність землі із зазначенням площі та її розміщення.

 

З досягненням вісімнадцяти років кожен громадянин України може безплатно отримати п’ять ділянок землі загальною площею 2,28 га.Згідно зі статтею 121 Земельного кодексу України, держава може передати громадянинові не більше двох гектарів для ведення особистого сільського господарства, для ведення садівництва — не більше 0,12 га.

 На будівництво житлового будинку в місті і селах виділяють різні площі землі, в селі можна одержати не більше 0,25 га. Безплатно приватизовувати можна кожну з видів ділянок тільки раз, незалежно від того, чи є земля у членів родини.

 За словами Кирила Левтерова, на практиці дев’ятьом із десяти не вдається пройти весь процес — від початку до кінця — і приватизувати землю. Корумпованість відбила у людей бажання приватизувати землю, поки нею розпоряджається обмежене коло чиновників. Єдина група, від якої чиновники бояться вимагати хабар, — учасники війни на сході України. Але і їх часто заплутують.

 «Ветерани, які до мене звертаються, зазвичай зробили елементарні помилки з самого початку через те, що їх ніхто не проконсультував, а місцеві органи влади просто зацікавлені, щоб жодної землі не видавати. Вони намагаються всіляко заважати і відмовляються навіть елементарно підказати», — каже експерт.


Повернутися
27.10.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...