У ТЕРНОПОЛІ НАЗВУТЬ ВУЛИЦЮ НА ЧЕСТЬ ЗАГИБЛОГО ГЕРОЯ

У Тернополі планують перейменувати одну із вулиць на честь загиблого на східному фронті Мирослава Мисли.

Про це заявив депутат-свободівець Тернопільської міської ради Володимир Стаюра, але коли це станеться і яку вулицю перейменують, – наразі невідомо, адже це питання ще потребує ґрунтовного ознайомлення.

Нагадаємо, 24-річний боєць загинув поблизу села Кримське, що на Луганщині. Бойовики з мінометів обстріляли наш блокпост і один із осколків влучив Мирославові в спину…

Мирослав народився 4 липня 1992 року на Закарпатті. 2013 року закінчив історичний факультет Харківського національного університету ім. Каразіна. Член ВО “Свобода” з 2011 року. Активний учасник Революції Гідності, під час якої був спеціальним кореспондентом радіо “Голос Свободи”. Від перших днів російсько-української війни пішов на фронт добровольцем, долучившись  до лав Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ”. У травні 2015 року  став військовослужбовцем ЗСУ в Окремій зведеній штурмовій роті “Карпатська Січ” в складі 93-ї ОМБр. Проходив бої в районі Донецького аеропорту. Восени 2015-го був призначений командиром відділення, згодом отримав звання молодшого лейтенанта. Один зі зразкових бійців, бойовий командир. Його підрозділ – завжди один із кращих… Війна вчергове забрала найкращого…

 Після закінчення війни Мирослав планував бути вчителем історії в Тернополі і власним прикладом доводити, що ми не лише повинні писати історію, а й творити її. Оце відвоююся, — казав побратимам, — і приїду назавжди сюди, до Тернополя, буду дітей історії вчити…” Але історія запікається кров’ю. Кров’ю Героїв. Таких, як він. Таким би народжувати дітей, зводити будинки, садити свій сад. Замість цього вони гинуть, аби ми могли жити в безпеці.


Повернутися
27.10.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...