«КАМУФЛЯЖНА» ПРОЩА

Військове паломництво відбулося до Марійського духовного центру на Тернопільщині.На Всеукраїнську військову прощу до Зарваниці прийшло понад півтори тисячі бійців

Кадрові військові, курсанти, ліцеїсти, нацгвардійці та прикордонники вишукалися на невеликому подвір’ї старої церкви у селі. До ікони прийшли військові різного віку, у різних чинах, холостяки та з родинами. “Кожен хоче помолитися, згадати щось, звернутися до Бога з якимось проханням. Помолитися за своїх побратимів, кого немає зараз ним”, – розповів заступник командира військової частини А1267 Олександр Верстюк.

Офіцер Тарас Тимків боронив Донецький аеропорт. Він зізнається, що досі важко згадувати пекельні дні і ночі. Саме відтоді не знімає натільний хрестик, подарований матір’ю. “Бог помагає, я переконався в цьому особисто. Були такі моменти, я вважаю, Бог мені поміг”, – каже командир групи військових.

Майбутні моряки подолали довгий шлях з Одеси, щоб побувати на місці явлення Богоматері. Їхній капелан уже має досвід АТО. “Коли дивишся в лице смерті, не віруючих не існує. Через величезну кількість наших заходів, в тому числі і через прощу, ми стараємося накраще поміняти всередині середовище нашої армії”, – каже капелан Військово-Морських Сил отець Олександр Смеречинський.

У паломницькому марші поруч з військовими йдуть їхні дружини та діти. Вони прийшли, аби набратися сили, щоб чекати, підтримувати і розуміти своїх чоловіків, адже війна робить їх іншими. “Для того, щоб служити, треба вірувати в те, що ти робиш. Для чого ти це робиш – для своєї держави”, – пояснює офіцер Держприкордонслужби Роман Марченко.

Селяни, які на узбіччі вітають колону незвичних паломників у військовій формі, навіть плачуть. “Поможи їм, Господи, бережи їх від куль”, – кажуть вони.

Загалом це уже восьма військова проща до греко-католицької святині. Паломників-військовослужбовців щоразу більшає.


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...