Анонс: поводир українського кіно
Ви ще не бачили стрічки Олеся Саніна «Поводир»? Тоді я вам… заздрю! У вас іще все попереду: епізоди, коли «мурашки по спині» й «клубок у горлі», дуже красиве, болісне кіно, дуже «наше», душею впізнаване, як народна пісня, яку ти раніше, здавалося б, ніколи й не чув…
Що можна розказати про цей фільм? Спочатку кілька фактів.
Драматична сюжетна лінія стрічки заснована на реальних подіях і свідченнях – всерадянський з’їзд кобзарів 1934 року в Харкові. Кобзарів, співців народного духу і козацьких вольностей зібрали нібито на з’їзд у столиці радянської України для того, щоб стратити «оптом». Совєти боялись лірників, адже ті були живими носіями всенародної свідомості. Тому зібрали їх хитрістю в Харкові, а потім розстріляли. Та «Пісня не козак – її не вб’єш» говорить один із головних героїв Іван Кочерга своєму юному поводирю Пітеру — американському хлопчику, батька якого вбили працівники НКВД та почали розшукувати і його самого. Він намагається втекти і зустрічає сліпого кобзаря Івана, і стає його поводирем. Історія про підлість, зраду, кохання і вірність — цього досить, щоб дивитися і плакати.
До слова, драму «Провідник» номіновано на «Оскар». Проте немає великого значення – чи отримає фільм цю нагроду. Адже для західного глядача – це лише красива картинка з сумною історією. Хіба, якщо хтось з іноземців загляне глибше, то отримуємо відгуки типу: «ми тепер зрозуміли, що ви там робили на Майдані. Чому ви в ХХІ сторіччі готові брати камінь, пляшку з запальною сумішшю і голими-босими із дерев’яним щитом іти на озброєну армію…»
← Повернутися
