ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №69

Що з того, що ми, українці, знаємо про себе —  маю на увазі, у сенсі, так би мовити, онтологічному — шкодить нам? Шкодить настільки, що його потрібно чимскоріше звіяти з пам’яті і прибрати з суспільної свідомості.  Я побажав би забути міф про те, що ми — найщиріша, найгостинніша та найпрацьовитіша нація. І що ми взагалі найкращі. Це все неправда.

Треба вже давно зрозуміти і зізнатися собі в тому, що ми ледачі, маємо заздрощі до сусідів, не такі вже й гостинні, не так вже багато читаємо, і що нам узагалі слід ще багато працювати над собою. Треба змінюватися нам, тоді ми будемо інші, тоді у нас буде інше начальство, інша влада, інше життя та інша країна... Але це буде тільки тоді, коли ми самі будемо іншими.

 Багато хто хоче такого порядку та рівня життя, як в Польщі, Німеччині, Америці, Швейцарії або Ізраїлі (власне, цей список а-ля «добре там, де нас нема» можна продовжувати до безкінечності...) Але так, щоб хтось йому такий порядок побудував, коли він в цей час лише власними справами переймається…Правильно казав неокласик:  зробив би нам хто-небудь країну під ключ! Ми ж так чудово вміємо відповідати «їхнім» вимогам і стандартам, коли опиняємось на їхній же території. Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть і німцями, коли приходим на все готове. От тільки на своїй території ми — ніхто... Старі фанатики комунізму нас жорстоко обдурили: хто був і є «ніким», той не стане «всім». Той стане нічим…


Повернутися
24.05.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...