ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №64

  «Щоб ти жив в епоху змін»: кажуть, так звучить відоме китайське прокляття. «Щоб ти дожив до епохи змін» — так, на мою думку, має звучати українська заздравиця. Адже відоме українське прокляття — хронічно-задавнена відсутність змін. Точніше, хронічна їх, таких очікуваних та жаданих змін, імітація. Адже керуючись не інакше як принципом «нове — це добре забуте старе», шулери при владі розкладають свої пасьянси таким чином, що назовні спливає… ну, власне, те, що не тоне — «старе-добре». І навіть так звані «нові обличчя» дерибанять за старими схемами. 

 Країна справді чи то зачаїлася, чи то заціпеніла в очікуванні змін. Багато хто, навіть ті, хто не читали сартрівської «Нудоти», живуть сьогодні головною ідеєю її героя: головне не ЩО відбудеться (зміниться), головне, щоб хоч ЩОСЬ відбулося-змінилося... Натомість нам — уже вкотре — підсовують чергову сверблячку самореформації влади.

 Як правило, влада й сама не розуміє, навіщо, власне, вона затіває реформи, найчастіше безглузді щодо народу й нещадні щодо неї самої. Як тут не пригадати сентенцію одного з американських президентів: «Єдиний спосіб погіршити конституцію — це почати її реформувати». Та, попри це, із завидною постійністю барана, що б’є лобом об стіну, влада вигадує нові й нові свої трансформації та мутації, або чергові псевдо-реформи як механізм  власної пролонгації…

А народ, ловлячи себе на черговому ефекті «дежавю»,  пригадує «старий-добрий» анекдот:

«Ти чого такий похмурий?

- Та ти що, не знаєш? Петрович помер ...

- Невже!!!! Як? ...

- Та прийшов додому, випив, ліг на диван, закурив ..

- То згорів, чи що?!

- Та ні ... Встиг він вікно відкрити і в кватирку вистрибнути...

- І розбився, чи що?!

- Та ні... Він перед тим, як стрибати, встиг пожежних викликати, вони тент натягли, він спружинив невдало і знову у вікно влетів ....

- То таки згорів?!

- Та ні ... Він за раму зачепився і назад стрибнув ...

-  То розбився таки, чи що?!

- Та ні... Там же пожежники з тентом, він спружинив і на проїжджу частину, а там камаз з причепом тентованим їхав... Він відскочив від нього й назад у вікно ...

-  ТО ЯК ЖЕ ВІН ЗАГИНУВ???!!!

- Та... Пристрелили... Дістав усіх…»


Повернутися
17.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...