Як у Монастирськах поети «посиденькували»

У Монастириській центральній районній бібіліотеці відбувся літературний вечір “Творчі посиденьки”, який зібрав молодих поетів Монастириська.

У тихій і затишній атмосфері присутні насолоджувались поезією молодих авторів та ліричними музичними відступами.

У зустрічі взяли участь майстри слова Оля Шпак, Валя Данча, Аліна Вовчак, Христина Головач, Галина Дзьоба, Наталя Полюга та Ірина Легка, яка, окрім поезії, виконала власні пісні.

Як зазначила одна з учасниць заходу Ірина Легка, посиденьки, безумовно, вдалися. «Нас було небагато, але затишку і тепла вистачало. Це, треба признатися, найпродуманіший у естетичному плані літературник, на якому мені пощастило побувати: ці  естетично сервіровані столи з різними печеньками/чаями/прянощами/вершками і т. д. треба було бачити! Дякую всім, хто прийшов, хто святково облаштував нам читальний зал, ділився своєю творчістю або ж просто спостерігав. Думаю, це не останнє дійство такого формату..». Поділився враженнями про побачене й почуте і заступник голови Монастириської РДА Павло Дронь: «Я вражений  молодими  поетичними  творіннями, що  хвилювали  тонким  доторком  до високої  сфери  мистецтва. Адже поезія — це  своєрідний  код  розуму, душі, таланту. Діапазон  художнього  самовираження  наших  поетес  дивував  обсягом - від  патріотичної  лірики  до  філософських роздумів, від глибокої сфери  людських  почуттів  до  розвою  дивної  фантазії.  В їхніх рядках причаївся багатий  внутрішній  світ поета. Там нуртує пристрасть, захоплення красою, нотки відвертої  інтимності, шепіт сповіді, поєднання музики і  молитви…

Півнатяк, півслово, штрих, довершений  образ, нерозділене кохання, самотність,  цнота, гармонія втіхи, радість єднання  закоханих, ніжність жіночого щастя, втаємниченість богемного жіноцтва…

Я вдихав ці пахощі талановитих  сердець  та  відчував легку збентеженість…

Успіхів  вам, творчих  вечорів  та  гарних  прихильників!»

Любов МАЛЯРСЬКА,
директор районної
централізованої
бібліотечної системи.
 
 

Повернутися
19.03.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...