«ХАЙ ЗНАЮТЬ, ЯК МИ ВМИРАЛИ…»
ЗВ’ЯЗКОВА УПА З ЧОРТКОВА ВИДАЛА НОВУ КНИГУ СПОМИНІВ
Марії Штепі незабаром виповниться 91. Висока, струнка, гладко зачесане сиве волосся – язик не повертається назвати її бабусею, тільки — «пані Марія». Але пережитого нею вистачило б на кілька сезонів драматичного кіно про нашу трагічну історію. Автор численних книжок, за якими можна вивчати історію та діяльність УПА на теренах нашого краю, вона поспішає передати молодим те, до чого кличе її пам’ять.
В’язень радянських концтаборів, засновниця музею більшовицького терору, політв’язнів і репресованих у Чорткові видала нову книжку споминів «Обкрадене дитинство», пише "Вільне життя плюс".
«Протягом останніх років мені не завжди вдавалося проводити екскурсії до музею, — написала в передмові до видання Марія Штепа. — Але я не здалася без бою, хоча залишилася одна, наче у полі воїн. Вирішила започаткувати книжку «Обкрадене дитинство». У вагонах, в яких вивозили українські родини в Росію, вмирали не тільки немічні старенькі люди, а й навіть маленькі діти, які ще нікому не причинили зла. Цих діток з родинами, наче з корінням, виривали з рідної землі. Та невідомо, де їх поховання? Де їх могилки? Чужа земля… Чи кістки їх не розтерзали хижаки?.. Тому я у свої вже поважні роки спробую з допомогою співчутливих людей сплести віночок пам’яті, в більшості безіменним, цим дітям, яких поховання не оплакані, не скроплені материнськими слізьми, без молитви, без свяченої води. Вони вмирали у тюрмах, у вагонах, від навали на Україну Золотої Орди, яка прикривалася слов’янством та Київською Руссю».
Спогади про долі в’язнів радянського тоталітарного режиму, їхні колючі життєві стежки і дороги переплетені віршами й текстами пісень авторів відомих і призабутих, римованими рядками, які співали у товарняках українські бранці, рядками болю, що їх тихцем промовляли над могилами закатованих побратимів. Також у книжці спогадів вміщено світлини політв’язнів і авторки.
«А МИ Ж ЇХ СПРАВДІ ЧЕКАЛИ. ДУМАЛИ, ПРИЙДУТЬ НАШІ БРАТИ З ВЕЛИКОЇ УКРАЇНИ!»
Нині вона, за іронією долі, мешкає у притулку для старих людей, що розмістився в колишній катівні МГБ. Поруч зі своєю кімнаткою пані Марія організувала невеличкий музей УПА. Фотографії, листи, особисті речі упівців вона розмістила на стендах. У підвали, де на допитах їй повибивали всі зуби, Марія Штепа, пише gazeta.dt.ua, раніше водила відвідувачів.
— Пані Маріє, вочевидь, важко жити саме там, де в юні роки довелося зазнати знущань. Однак перед тим були роки активної боротьби. Розкажіть, із чого ви починали?
— У моїх рідних Ромашівцях діяло підпілля ОУН. Я до нього ще не належала, була замала. Але в нашому домі розмістили станицю. Будинок стояв на краю села біля двох цвинтарів, місце було дуже вигідне, мало зручний підхід. Підпільники засідали в сусідній кімнаті, її замаскували: не було видно ні дверей, ні вікон, тільки діра і драбинка для курей. Мама і бабця не пускали мене туди. Але я однак усе знала. Одного разу я зробила помилку. Один підпільник мені дуже подобався, мене аж розпирало, і я похвалилася подружці, який у нас гарний хлопець. Вона розповіла своїй мамі, а та прийшла до моєї і сказала: «Прикрутіть їй язика, щоб не таляпала». Мама на те промовчала, але коли прийшли хлопці, вона їм усе розповіла: «А тепер, — каже, — покарайте, як самі знаєте. Накришіть їй так, щоб з тиждень на лавку не сіла». А він положив мені руки на плечі: «Вона і так буде пам’ятати...». — Себто до справи ви долучилися чи не з дитинства... Хрест і образ Св. Варвари, перед якими присягали вояки УПА Хрест і образ Св. Варвари, перед якими присягали вояки УПА
— Спочатку була в молодіжній організації, згодом перейшла в актив. Працювала зв’язковою в СБ. Перед вступом в УПА приймала присягу перед образом святої Варвари... Хлопці присягали перед розп’яттям. У моєму музеї є такий хрест, він автентичний. Повстанці носили його з собою. Коли з села Дзвиняча повивозили людей у Хабаровськ, вони взяли з собою цей хрест, а потім привезли в Україну.
— Вочевидь, працювати зв’язковою в СБ означало виконувати певну розвідувальну функцію?
— Саме так. Мене послали у район Білобожниці працювати в бухгалтерії, разом зі мною працювала ще одна зв’язкова, друкувала на машинці. Іншу дівчину влаштували в нарсуд, вона підпорядковувалася мені. Отож, одного разу вона зробила велику помилку — похвалилася подружці. Через ту похвальбу могли загинути одинадцять повстанців. Її за це покарали: постригли. Вона казала, що то нічого, коси виростуть, але матиме науку на все життя. Коли я працювала в бухгалтерії райвідділу, то квартирувала у людей, пов’язаних з УПА. Їхні зять і дочка були у відділі. То була станиця. А зв’язки я мала навіть зі стрибками. Мій брат теж був у стрибках. Скрізь мали своїх людей. Стрибки знали, коли буде облава, і попереджали.
— Війна, підпілля, постійна небезпека... Вам, дівчатам, не було страшно?
— Ще й як. Ми всього боялися. Ночами доводилося ходити. Особливо страшно було в грозу. Гримить, дощ періщить, тріщать блискавки, а треба йти, чалапати по воді. Проте, знаючи ціль, забуваєш про страх. А боялися ми навіть гусені, і жаб боялися...
— Перекажіть, будь ласка, якийсь епізод із тих часів.
— Було всього... Одного разу переводила повстанців. Літня ніч коротка. Нам треба було в Бучацький район перейти, але ми не встигали. Наш командир Богун захворів, піднялася висока температура, тож ми залишилися в моєму селі. Зайшли у стодолу —до хати боялися: що як засідка? Коли мама вийшла на подвір’я, я об’явилася їй і сказала, що ми заквартируємо. Вона приготувала снідання. Аж тут прибув стрибок з Білобожниці. Каже, що готується облава, питає, чи є хто в селі. Кругом чисте поле, тримати оборону ніяк — відразу мішень готова. І що тут робити? Командир наказує повстанцям відступати, а вони не хочуть лишати його. Тоді він запитав мене, чи вмію користуватися гранатами. Кажу: тільки «лимонкою». Богун дав наказ відійти на край села за цвинтар і кинути там гранати, одну за одною, щоб викликати вогонь на себе і таким чином дезорієнтувати ворога. Вони ж тим часом другим кінцем села відійдуть за поле. Я кинула першу гранату, але вона безгучно тріснула в повітрі. Кинула другу. Вона розірвалась і дала сильний звук. Я зраділа. А тим часом збираю собі хмиз. Дивлюся — летять. «Кто стрелял?» І з матюками, як це в них завжди. Кажу: «Не знаю, були якісь військові» — «Как одеты?!» — «А от як ви, і туди пішли». Показала їм у протилежний бік. «Не врешь?» — «Ні». А сама тремчу. Вони побігли. А я вийшла з цвинтаря, сіла на межу і плачу. Звідти мама мене забрала, сказала, що наші відійшли. Отак бувало... Ці «лимонки» були вигідні. В кишеню поклав — і йдеш собі. Такою гранатою одна наша дівчина підірвалася, коли її оточили.
— За яких обставин вас заарештували?
— Арештували мене в сорок шостому. Виказав батько мого нареченого. Хлопець був із заможної родини, дуже вродливий — вони хотіли багатшої невістки. Сталося так, що ми з ним часто виступали на концертах, то було ще за німців. Під ту пору батьки знайшли йому наречену. І ось ми даємо концерт. Його батьки сиділи разом із батьками тієї дівчини. А ми співаємо в дуеті. Потім лавки розсунули для танцю. Замовили вальс. Ніхто не танцював, крім нас двох. А його батьки із батьками тієї дівчини демонстративно вийшли. Він мене провів додому. Біля наших воріт мама сказала, щоб він до нас більше не приходив: «Тобі вже знайшли дівчину, маєш бути з нею. Не роби прикрості своїм батькам». Але невдовзі він стукає у двері й каже: «Я більше від вас не піду. Додому мене не пустили. Сказали, що я їх зганьбив. Прийміть до себе, дайте згоду на шлюб». Мама не погодилася, бо я була неповнолітня. Тоді він пішов у Чортків в українську поліцію. Його послали у Борщівський район в Гермаківку. Я отримала листа, в якому він написав, що приїжджатиме щосуботи. І ось він дзвонить, а мама не дозволяє вийти. А він гарний такий у військовій формі: тоді майже всі, хто був у поліції, перейшли в ОУН. Його батьки тримали на мене велике зло, що він додому не з’являється, і коли вдруге прийшли більшовики, його батько видав мене і свідчив у суді. Коли мені дали останнє слово, я йому сказала: «Як вам не совісно. Ви зламали долю мені і своїй дитині». Його сина заарештували біля Гермаківки. Про його зв’язки з ОУН не знали, під чужим прізвищем засудили на 25 років. Потім він мене шукав, але було вже запізно.
— То ви більше не бачились?
— Побачилися. Але вже старенькими.
— Де ви вперше сиділи?
— Спочатку в районі, в КПЗ. Дуже били, як і всюди. І, що важливо, я не знала, хто мій свідок. Аж доки стрибки, які працювали на нас, не дізналися, що у район приходив батько мого нареченого. Про це вони переказали повстанцям. У нього стріляли, поранили в голову, але він залишився живий. З Білобожниці мене відправили у Чортківську тюрму. Там я просиділа рік і вісім місяців. Зрештою дали мені десять років. Сиділа у Мордовії із сорок восьмого. Коли повернулася з заслання, то спочатку приїхала не до свого села, а в сусіднє. Там жив мій брат. Нашої хати вже не було: розібрали. Пішла я на цвинтар — ми там маленькими любили гратися. Іду, а назустріч — батько мого колишнього нареченого. І не маємо як розминутися. Я посторонилася, аби його пропустити, а він зупинився, побілів, руки тремтять: «Я не винен, то війна, війна...» А я кажу: «Ви не в тому винні, що мене виказали, а в тому, що зламали долю своєму синові». На тому й розійшлися. Потім він дуже захворів, а я в 1968-му році знову приїхала до того села. Він переказував, щоб я прийшла, бо хоче переписати на мене свою хату. Отаке буває у житті... Але я не пішла до нього.
— Розкажіть трохи про вашу відсидку в Мордовії.
— Мене там віддали у швацький цех. Посадили на конвеєр, а я не вмію цього робити. Норма була — вісімдесят пар рукавиць пошити. Дівчата мені підкидали свої, бо я не встигала. Могла заробити тільки на триста грамів хліба та одну гарячу страву. Але коли познайомилася з машинкою, то вже була герой. Уміла шити все, навіть куртки, спецівки. Мене вже ставили майстром зміни. Заробляла більше: на 600 грамів хліба і три гарячі страви, — вже можна було жити. І ось одного разу приводять до нас засуджених військових. Дають їх мені на зміну, наказали ознайомити з машинками. Я аж розплакалась. Підходить до мене чоловік, якого вони називали «товарищ полковник», і каже: «Девочка, не плачь, ты кто будешь?» Я кажу: «Бандерівка». А як інакше? Тим більше що в мене це в усіх справах написано. А він: «То нічого, ти нам покажи». І сідають вони за машинки. Спочатку не виходило. Молодий хлопець, колишній льотчик, нервує: «Что это такое? За штурвалом легче было!» То все були офіцери-великострочники», політично засуджені фронтовики. В чоловічу зону їх не посилали — боялися. Вони усе не могли навчитися шити. Обідали з нами. Як майстер я приносила й роздавала їжу. І ось розношу гарячу страву, а хліба нема. Вони: «А что, сегодня хлебушка нет?» А я кажу: «Не одержимо, бо не вироблена норма». Тут наші дівчата приносять хліба та сухарів. Кожному виділили кусник зі свого пайка. Офіцери подивилися і всі ті кусочки віддали мені. Я встала, подякувала, поклала весь хліб на середину столу й жартома кажу: «А тепер хто скільки візьме!» Так ми здружилися. Потім їх забрали. Обіцяли писати до нас, але їм не дозволили. І знаєте що? Тим офіцерам було дуже приємно називати нас «бандеровками».
— Зараз багато говорять про примирення. Як ви його розумієте?
— Особисто я не могла б ні примиритися, ні простити. Може, в мене хибні думки, але інакше думати не можу. Нас не визнають, а ті, хто катував нас, користуються пільгами. Уже після проголошення незалежності, коли молодих мобілізували до армії, мене запрошували виступати перед людьми. І ось сиджу я в президії... У мене, знаєте, тільки скромненький одяг і хрестик на шиї. А вони всі, колишні, в орденах, іконостаси на грудях. І виступають, і вишивають словами: «Мы воевали! Мы освободили!» А я в кінці беру слово і розповідаю, як у тридцять дев’ятому «освободили» нас так, що вмилися ми гіркими сльозами. А ми ж їх справді чекали. Думали, прийдуть наші брати з великої України! А «брати» позакривали просвітянські товариства, арештували студентів, інтелігенцію, греко-католицьких священиків... І всіх заарештованих познищували, коли відступали. Не Червона армія, такого не знаю, а МВС і КДБ. Залишилися могили — свідки того «освобождения». Потім удруге прийшли — і знову те ж саме. Я кажу: ви самі змусили нас взяти зброю до рук. Я згодна, фронтовики заслужили пільги. Бо також усього зазнали: голод, холод, поранення... А ми хіба не заслужили? Табори, тюрми, КПЗ... А сьогодні навіть пенсії не маємо. І коли я завершила, то сказала «Слава Ісусу Христу!» І вся молодь встала.
Фото Віри Перун.
← Повернутися
