ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №54

Усі ми до чогось звикаємо.  Звикаємо до хороших речей, звикаємо до поганих і подекуди навіть до жахливих. І що ж таке оте звикання – великий дар чи велике прокляття? Мабуть, і те, і інше.

Загалом, людина така істота, що може звикнути до будь-чого. Бувало, люди звикали навіть до страшних умов концтабору чи Гулагу. Фактично, звикання до всіляких поганих речей – своєрідна форма психологічного захисту, яка дозволяє людині адаптуватись навіть у найнесприятливіших умовах. Люди важкохворі звикають до постійного болю, люди у постійній небезпеці (солдати на війні) звикають до страху та смерті довкола, лікарі звикають до крові та людських нутрощів, раби звикають до принижень.

 А чи звикаємо ми до війни? Адже війна — це війна, війна там, де стріляють. Все інше – це похідні явища. Чи відчуваємо ми війну у рідних містах? На це питання я й досі не можу однозначно відповісти.

Кажуть, що війна починається тоді, коли ми перестаємо запам’ятовувати імена загиблих. Ми просто звикли, що час від часу у місто привозять чергову труну. Ми усі звикли до смерті. Уявляєте? Вона вже не дивує, не вражає. Згадується страшенно банальний, але від того не менш правдивий вислів  про смерть одної людини як трагедію і  сотень, тисяч як статистику. Війна перетворила кожну смерть у статистику, яка в свою чергу з кожним днем стає все розмитішою.

Статистика вбиває індивідуальність, приховує кожну життєву історію, трагедію, що криється за нею.

В статистиці і криються найбільші жахи війни, які ми ще не раз усвідомимо пізніше. Найсуттєвіший із них – знецінення людського життя.

Ця війна поглинула тисячі людей, які за рідкісними виключеннями (найчастіше — за виокремленням земляків, знайомих) залишаться для нас просто цифрами. І це дійсно страшно. Ми звикли до жертв. У лютому 2014-ого кожен із нас знав Небесну Сотню ледь не поіменно. Нині їх уже батальйони.   Тепер жертв рідко показують в топах новин. Згадки про них з’являються лише в новинних стрічках медіа. Сухі цифри — «5 чоловік загинуло», «шестеро людей…», «троє…».   

 Ми забуваємо, що коли прокидаємося зранку, коли ідемо в магазин по хліб, коли відводимо дітей в садочки та школи, коли їдемо на роботу, в цей час хтось помирає за нас. І за місто, де, здається, війни немає.

 Ми повинні їх знати. Дякувати їм, плакати за ними і молити Бога, щоб ніхто з них більше не гинув на цій війні. Не можна дозволити смерті ставати буденністю, а собі дозволити примирятись із втратами.  

Бо — дозволю собі не погодитися з Ніцше — те, що не вбиває особисто нас, не робить нас сильнішими. Хіба трохи байдужішими.


Повернутися
05.02.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...