90-РІЧНА БАНДЕРІВКА ЗІ ЗБАРАЖА СТЕФАНІЯ ГОЛИНСЬКА: «ТІШУСЯ, ЩО ДОЖИЛА ДО УКРАЇНИ…»

Днями жителька Тернопільщини, поважна мешканка Збаража Стефанія Голинська (Олещук) зустріла 90-ту зиму. За плечима цієї сивочолої тендітної жінки − такі випробування, які не завжди здатні витримати навіть мужні й кремезні чоловіки.

У 1945-му її,  20-річну юнку, арештували за доносом у зв’язках з бандерівським підпіллям, пише «Народне слово». 

Досі бабця Стефа (як її ласкаво називають рідні та знайомі), з болем і трепетом згадує пережите у Чортківській тюрмі. Частину арештованих утримували в так званих каторжанських камерах, інших − у камерах смертників. Жінка згадує, як щоночі з камер смертників виводили юнаків та чоловіків на розстріл. Ніхто з приречених на смерть не просив помилування у катів, однак кожен, хто проходив коридором, називав своє ім’я та прізвище, казав, що йде на розстріл, і вигукував: «Слава Україні!» Герої вдавалися до такого кроку, щоб ті, кому пощастить вижити, розповіли родичам про їх долю. А ще запам’ятала Стефанія Василівна нелюдські умови в Чортківській тюрмі, на етапі у Харкові − скрізь в’язнів «доїдали» блохи і блощиці, тіло було скусане до крові.

Перший раз енкаведистам вдалося «вибити» з юної Стефи зізнання, проте на суді дівчина відмовилася від своїх свідчень, заявивши, що дала їх в результаті катувань. Тож її судили вдруге і засудили на 15 років таборів у Воркуті. Стефанія відбула у таборі 11 років і три місяці, працювала на шахті. Потім жила й працювала на поселенні. Попри усі труднощі в житті безправних каторжан були й світлі моменти, адже саме на спецпоселенні Стефа зустріла політв’язня, хлопця з Івано-Франківщини Карла Голинського, з яким поєднала долю, на поселенні у подружжя народилися син і донька.

− Ми, політв’язні, були дуже дружні, бо тільки об’єднавшись, могли дати відсіч кримінальникам-«уркам», − каже пані Стефанія. − Мені здається, що надійніших подруг і друзів, ніж ті, що випробувані спільними злигоднями, не буває.

Жінка досі, як найдорожчі реліквії зберігає світлини із заслання, з дарчими надписами і датами. Чорнила на старих фотографіях вицвіли від часу, а обличчя людей, більшості з яких уже нема в живих, залишилися такими  ж молодими і прекрасними. Гортаючи сторінки свого нелегкого життя, Стефанія Голинська ні про що не шкодує, бо завжди чинила по совісті, і як могла, боролася за незалежність України.

− Націоналістку і бандерівку з мене зробив мій вуйко Комендат, − згадує жінка, − який давав мені читати націоналістичні брошури. Я зачитувалась цією літературою років з дванадцяти, а ще читала історичні книжки з тітчиної бібліотеки. Вже дорослою дійшла висновку, що завжди Україна втрачала шанс здобути незалежність через зраду або незгоду між керманичами.

Повернутися у рідне місто пані Стефанії з чоловіком і дітьми вдалося аж у 1979 році. Ця жінка настільки активна та безкомпромісна, що вступала в полеміку з тодішніми партійними чиновниками, доводячи свою правоту. На запитання, чи не боялася, з усмішкою відповідає, що далі, ніж вона була, її вже не заслали б.

Бабця Стефа зберегла надзвичайно позитивне ставлення до життя, жваво цікавиться політичними подіями та громадськими справами, на все має свій незалежний погляд. Вона закидає  керівникам держави, що не завжди діють в інтересах України та її народу.

Сивочола патріотка вважає, що молоді потрібно більше розповідати про історію України, виховувати її у повазі до пам’яті полеглих героїв, і робити найкраще це зможуть ще живі учасники українських визвольних змагань.

Бабця Стефа тішиться, що після операції на оці знову може читати, дивитися телебачення, впізнавати риси близьких людей.

– До операції зовсім не бачила цифр на циферблаті годинника у своїй кімнаті, − каже жінка, − а коли повернулася − вони такі чіткі. Я подякувала Богу, перехрестилася і аж заплакала.

На запитання про секрет свого довголіття бабця Стефа відповідає із притаманним їй гумором, мовляв, може, так нагрішила, що Бог ще не кличе до себе. − А якщо серйозно, додає, − маю дуже добрих дітей, п’ятеро онуків, уже дочекалася трьох правнучок, для моїх рідних і тримаюся.

А найбільше тішить патріотку, що дожила до незалежної України, за яку загинуло стільки нашого цвіту.