«А РУКА ТАК І ТЯГНЕТЬСЯ... СМАРТФОНА»

 Залежність від  ґаджетів — тривожна тенденція

Сьогодні вже здається неймовірним, що люди колись жили без смартфонів. Зручні девайси (так називають сучасні електронні прилади) хоч і допомагають тримати зв’язок із рідними та друзями, бути в курсі всіх інтернет-новин, однак що далі, то більше викликають психологічну залежність. І ця прив’язаність до власного «смарта» може стати хворобливою, кажуть фахівці.

Як свідчить статистика, 2 мільярди жителів Землі мають смартфони. В США, для прикладу, ці девайси є в кожного другого. Однак лікарі б’ють на сполох: така тенденція таїть у собі небезпеку.

Звикання до смартфона і страх залишитися без нього психологи називають окремим терміном — «номофобія». Якщо ви помітно нервуєте, почуваєтесь некомфортно, коли під рукою немає смартфона, намагаєтесь не випускати його з рук, постійно перевіряєте пошту або сторінку в соціальній мережі, читаєте безкінечні стрічки новин, — фахівці можуть запідозрити у вас цю залежність.

«Безкінечні намагання перевірити повідомлення у месенджері або новини друзів у стрічці «Фейсбука» формують звичку, якої важко позбутися. Симптомами номофобії може бути паніка в разі, якщо смартфон розрядився або ви пропустили якесь «важливе» повідомлення. А втрата улюбленого девайса взагалі спроможна спровокувати шок», — каже лікар-психотерапевт Владислав Ющук.

 Фахівці стверджують: номофобія нині — дуже поширене явище у світі. Скажімо, 20 відсотків американців у віці від 18 до 35 років не відриваються від смартфона, приймаючи душ, керуючи авто і навіть... під час занять сексом. Дослідження підтверджують, що 40% англійців помічають у собі всі ознаки номофобії, якщо не знаходять поруч свого апарата, і 51% — відчувають сильну залежність від смартфона. «Залежні» сильно дратуються, коли хтось намагається відволікти їх від процесу «спілкування зі смартфоном».

Лікарі зауважують, що часте використання девайса заважає сконцентрувати увагу, зосередитися на роботі чи навчанні.

Як подолати цю залежність? Лікарі не радять різко відмовлятися від «смарта»: робити це слід поступово. Наприклад, намагайтеся зайвий раз не переглядати нових повідомлень чи стрічку новин. Візьміть за правило користуватися смартфоном лише як засобом для отримання певної інформації (якщо йдеться про доступ до інтернету), але не більше. І пам’ятайте: смартфони ніколи не замінять реального живого спілкування з рідними та друзями.


Повернутися
17.12.2015
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...