ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №46

«Політичний цирк», «дурдом», «паноптикум»… Як тільки не обзиває нині український народ свій головний законодавчий орган. Цікаво, чи можна поставити нашій Раді якийсь колективний психіатричний діагноз? 

Зрозуміло, що народні депутати розважати українців не соромляться. Все таки, за «квитки» на перегляд цього цирку ми платимо немалу ціну — от і відпрацьовують, сердешні, як можуть та вміють…. Скоро, мабуть, будуть вже двері дьогтем мазати та лайном кидатися.

 Вже традицією стало, коли політик хоче привернути до себе увагу, чи відволікти увагу від своїх помилок, він влаштовує цирк.  Трусить перед нами  своєю брудною білизною, як тореадор перед биком червоною ганчіркою. Нехай українці на ту ганчірку дивляться, а про справжні обов’язки народного депутата забудуть.

Що знав наш український парламентаризм за останні двадцять п’ять років: бруд, брехню, користолюбство, гординю, зарозумілість, бійки, «ліві» схеми навіть у правих та ультраправих, фальсифікації, неповагу до себе, країни, закону... Соромно на це все дивитися. І слухати. Причому соромно однаково за всіх. Правильно сказав Мочанов: І цирк не поїхав. І клоуни залишилися.
 А ми їх обираємо і дозволяємо їм бути такими ідіотами.
Ми це терпимо. Ми цьому потураємо, миримося з цим і раз за разом обираємо моральних виродків замість моральних авторитетів, яких скоро не залишиться в країні. А в політиці їх і так немає. Взагалі. Зовсім.
 Нинішня Верховна Рада відображає все те, що відбувається в суспільстві. Вона є його продуктом, тож проходить ті ж самі етапи. В тому числі й етап «броунівського руху», переоцінки своїх якостей, пошуку істини. Саме на такий— хаотичний рух без орієнтирів — усе це найбільше схоже. Однак водночас це нагадує процес збивання масла — коли калатаєш, калатаєш, і ні кінця ні краю не видно — аж раптом з’являється нарешті малесенький шматочок масла, який миттєво починає обростати. От тільки цього шматочка ще ніяк не видно…    


Повернутися
13.12.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...