ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №44

Вам не буває страшно? Чи не щодня новини із телевізора, газет і «містечкового радіо» переконують нас, що світ — і ми разом з ним — на порозі нового апокаліпсису.  Війна та її незмінні супутники — смерті десятків-сотень-тисяч людей — і справді все ближче і ближче. Ось уже який день-місяць-рік нам доводиться жити так, ніби завтра — нема… Ніби завтра війна. І як жити?

 Іноді відчуття завтрашньої війни сильно заважає жити сьогодні. Очікування смерті — як дамоклів меч. Кожен день не може бути хорошим, але є щось хороше в кожному дні.

Досить чекати,  коли закінчите інститут,  коли почнете працювати, коли підете на пенсію, коли одружитеся, коли розведетеся, коли народяться діти, коли виростуть діти... Не чекайте вечора п'ятниці, ранку неділі, покупки нової машини, нової квартири. Не чекайте весни, літа, осені, зими. Хвилини щастя — дорогоцінні, це не кінцевий пункт подорожі, а, власне, сама подорож. Працюйте не тільки заради грошей, любіть не в очікуванні розставань. Найжахливіша помилка, яку ви можете зробити — це все життя гнатися за цілями, не помічаючи як повз вас пробігає ваше життя .

Живіть так, ніби завтра війна. Але сьогодні — живіть же.


Повернутися
28.11.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...